Соняшним ранком Олена мчала до свого коханого, немов на крилах. Її син нарешті закінчив школу та вступив до університету. Тепер вона з Іваном зможуть бути разом.
Відправивши хлопця на навчання, вона того ж дня купила квиток на поїзд і вирушила до Києва. Одружилися вони лише два роки тому, але знали одне одного, здавалося, ціле століття.
Їхня історія була складною. Все починалося важко, ще важче тривало, але тепер майбутнє виглядало світлим. Принаймні, Олена в цьому не сумнівалася.
Познайомилися вони вісім років тому, коли вона ледве оговталася після розлучення з першим чоловіком. Довгий час нікого не підпускала до серця — аж поки не зустріла Івана. Навіть з ним спочатку вагалася. Йому довелося довго доводити, що він – не такий, як її колишній Олег.
Півроку вони зустрічалися, потім почали жити разом. Іван переїхав до неї, бо його однокімнатна халупка була замала для трьох — у Олени був десятирічний син Ярик. Хлопець був гарним, але з вітчимом знайшов спільну мову не відразу.
Проживши разом три роки, Іван заговорив про шлюб. Але Олена не поспішала. Їй здавалося, що штампи в паспорті нічого не означають — вони не рятують від зради. Їй було добре і так, навіщо щось міняти?
Спочатку Іван погодився, але з часом зрозумів — йому потрібно більше. Він хотів називати її дружиною. Поки не поставив ультиматум: або весілля, або розлучення.
Олену обурила його наполегливість. Вони розійтися — і не бачилися півроку.
За цей час Іван переїхав до іншого міста, де друг запропонував йому вигідну роботу. Відвідував батьків рідко — раз на два місяці. І саме під час одного з таких візитів знову побачив Олену.
Вона гуляла парком, виглядала щасливою — аж поки їхні погляди не зустрілися.
В її очах він прочитав те саме, що й сам відчував: вона все ще кохала його. І не могла це приховати.
Вони поновили стосунки, але тепер на відстані. Іноді вона приїжджала до нього, іноді він — до неї. Кожна зустріч була наповнена теплом.
Бачилися раз на місяць. Іван не раз пропонував їй переїхати. Він купив двокімнатну квартиру, хоч ще виплачував іпотеку.
Олена мріяла про це, але не могла покинути сина-підлітка чи хвору матір. Два роки доглядала за нею, поки лікарі нарешті не сказали:
— Ще поживете!
Ганна Степанівна вже не тримала доньку, але у Ярика почалися старші класи. Він благав не переводити його в іншу школу. Довелося поступитися.
Перед десятим класом Олена та Іван таки розписалися. Побачивши його щастя, вона навіть пошкодувала, що не зробила цього раніше.
Тепер вони були одружені, але жили окремо.
А ось Ярик вступив до університету. Олена пишалася сином і розуміла — тепер її черга на щастя. Вона не сказала Івану про переїзд — хотіла сюрпризу.
Хоча він і здогадувався.
Вона зібрала речі, сіла у поїзд і вирушила. Уявляла, як розсипле троянди на ліжко, одягне нову білизну і чекатиме його з роботи.
Мріяла про це всю дорогу. Та натомість сюрприз чекав її.
Відчинивши двері своїм ключем, вона застигла. На неї дивилися блакитні очі — рудоволоса дівчина, гарна й молода.
— Ти хто? — видихнула Олена.
— Я Марічка. Ой, ви, мабуть, Олена? Вибачте, я зараз піду!
— Як це «піду»? Хто ти така?
— Не хвилюйтеся. Я… дівчина вашого чоловіка.
— Що?!
Олені здавалося, що земля розступилася під ногами.
— Іван вас любить, — поспішно додала дівчина. — Просто йому було самотньо.
— Скільки тобі років? Двадцять є?
— Так… Ми познайомилися випадково. Мені немало де жити, він прихистив мене. Спочатку були друзями, але я полюбила його. Він мене не кохає, я знаю. Але йому важко було одному…
Олені здавалося, що вона чує нісенітницю. Вона ніколи не помічала слідів іншої жінки.
— Я зараз заберу речі. Ви ж не попередили його, тому він мені не сказав…
— Ти часто тут?
— Півтора роки. Коли ви приїжджаєте, я йду до подруги. Ми завжди були обережні. Він не хотів вас ображати.
Олена не вірила своїм вухА потім вона глянула в очі Івана, який тільки-но-ввійшов у двері, і зрозуміла — це не просто обман, а випробування, яке змінило їх обох назавжди.
