Тоненька дитяча ручка простягається крізь сітку паркану, намагаючись дістати стиглу полуницю. Я вдаю, що не помічаю, і продовжую підчищувати цибулю.
Добрий день, тітонько Олесю, дзвінко кличе Лесик.
Привіт, сонечко, посміхаюсь я. Іди сюди, допоможеш полуничку збирати.
Паркан прогнувся, я легко підіймаю низ сітки, і до мене в гості заходить Ангел так я зву Лесика. За ним, важко сопучи, просовується величезний пес Бурко вдвічі більший за свого господаря. Ставлю посеред грядки глибоку миску. Лесик обережно зриває найсолодші ягоди. У нього світле волосся, блакитні очі, а лопатки гострі, ніби крила. Тому й Ангел. Йому пять. Добрий, допитливий.
Лесику, чому мама снідаючи сердилася?
Та так Хотіла табуретки пофарбувати, а я фарбу розлив, зітхає він. Мав Буркові будиночок помалювати, але банка впала.
Не біда. Зараз чайку попємо та й купимо нову.
Мій Ангел без нагадування миє руки і сідає біля вікна. Обірає зі столу полуницю з молоком і ще теплу паляницю, посипану цукровою пудрою. Над губками у нього білі солодкі «вусики». На килимку біля дверей лежить Бурко, терпляче чекаючи частування. Йому дістається сирник. Пес сумно дивиться на одиноку оладку, потім на нас немов питає: «І це все?» Ми сміємося, і я ставлю перед ним миску з юшкою. Бурко пробачає і неспішно їсть.
За годину втрьох повертаємося з магазину дві банки фарби: білої та зелені. Небо блакитне, спека. Заходжу перевдягнутись, збираю полуницю, що залишилась, і палянички. На ґанку Лесикового дому сидить його бабуся вона осліпла два роки тому. Маленький Ангел акуратно поправляє їй хустку, заправляє пасмо волосся. Кладу їй на коліна чашку з ягодами знаю, як вона їх любить.
На веранді разом фарбуємо табуретки, потім Буркову будку. Тепер вона зелена. Лесик радіє, пес байдужий.
З роботи повертається Оксана, Ангелова мати. Хвалить сина, запрошує всіх до столу. Лесик бере бабусю за руку, годує її гречаною кашею, а чай вона пє сама із цукеркою. Дім знає напамять. Оксана працює у кафе біля траси, за два кілометри. Якщо вечірня зміна приходить пізно. Тож надія на сина.
Лесик упорався з кашею, запив солодким чаєм і пішов дивитися мультики. Дитина а вже чоловік. Чи навпаки?
Підмітає підлогу, миє посуд, допомагає бабусі одягтися, носить у хату дрова по два поліна. Ще любить свого пса, а іноді плаче, коли мама незаслужено сварить. А ще регоче, коли купається у річці, і бризки піднімаються високо, сяючи на сонці.
Оксана проводжає мене до хвіртки. Прошу не кричати на Лесика. Він чоловік не принижуй його. Бережи. Шукай привід похвалити.
Вона починає скаржитися на важке життя, на сліпу матір, на малі гроші.
У відповідь кажу: власна хата, мати жива, робота є, син-помічник, сама здорова. Умій цінувати те, що маєш.
Оксана усміхається й махає на прощання.
Мої заняття з Лесиком не марні у пять років він уже читає бабусі «Ріпку». А в тихі вечори ми йдемо з вудками на річку. Сонце, наче стиглий соняшник, повільно ховається за ліс, кидаючи останні промені. Хмари, підсвічені знизу, золотіють. Все навколо затихає. Наша балачка не лякає рибу і незабаром пара блискучих пляшкоплавів уже плещеться у банці. Ввечері мій кіт ситий…
…Сьогодні до мене завітав Ангел. Йому вже сорок два. Шанований лікар-хірург. Декілька разів на рік відвідує могили матері й бабусі, а потім, з гостинцями, заходить до мене. Усі звуть його Олесь Іванович але ж я знаю, що це Ангел! Великий, добрий, з теплими крилами. У будь-яку пору року він ставить на стіл кошик із полуницею, сідає на улюблене місце біля вікна і щиро посміхається. Пє чай із паляницями, викурює на ґанку цигарку, а, прощаючись, обіймає мене двома великими, теплими крилами…
