Тієї ночі Дмитро повернувся додому раніше звичайного – годинник ледве перевалив за північ. Він уже збирався перевдягнутися та лягти спати, коли раптом побачив дружину, яка поспішно натягала курточку на сонну молодшу доньку. Поряд стояв син, понурий, з невдоволеним виглядом. Дмитро не розумів, що відбувається.
— Стій. Куди це ти зібралася серед ночі? Нащо дітей будиш? – злісно кинув він, вже роздратований.
— Ми йдемо. Я більше не можу так жити, – спокійно відповіла Марія, дивлячись чоловікові в очі. Колись, не так давно, вона дивилася на ці очі з захопленням. А зараз – лише злість, зневага, холод.
— От і вали! – заревів Дмитро, абсолютно не зважаючи на те, як його крик налякав дітей. – Кому ти така з двома дітьми потрібна? Дурна!
— Побачимо, – відповіла Маша і, не озираючись, вийшла за двері.
Перший рік шлюбу вона жила, наче у казці. Дмитро носив її на руках, був уважним, турботливим, гарним, впевненим у собі. Всі подруги заздрили. Лише мати тихо шептала: «Ох, натерпишся ти з цим красунчиком». Але Марія відмахувалася, впевнена – з нею буде інакше, адже вони кохають одне одного.
Коли народи розъяснитися син, у домі почалися сварки. З’явилися непорозуміння, образа осіла в душі. Потім Марія дізналася – у чоловіка коханка. Світ обвалився, але вона залишилася. Заради дитини, заради видимості родини. Потім – друга вагітність, донька. А за нею – часті відрядження Дмитра, безглузді пояснення, відстороненість. Марія все розуміла, але мовчала. Не тому, що була сліпою, а тому, що боялася. Як піти? Куди йти з двома дітьми? Як жити?
Вона відчувала чужі запахи на його одязі, чула чужі імена, навіть одного разу він назвав її «Лізою». Але нічого не сказала. Жила, як автомат. Ранок, діти, робота. Влаштувалася касиркою в супермаркет. Маленька зарплата, маленька квартира, жодної допомоги. Але й це вона тягла – бо треба було.
Одного вечора хтось акуратно поклав букет на її касу.
— Вам. Просто… дуже хочеться, щоб ви посміхнулися, – зніяковіло сказав покупець. Олег, постійний клієнт, який завжди купував одне й те саме – хліб, ковбасу, каву.
— Олег. У вас зміна закінчується? Можна я вас проведу?
Вона відмовилася. Потім – ще раз. Потім – знову. Марія не вірила, що комусь може бути діло до жінки з двома дітьми. Її власний чоловік забув про них, не подзвонив жодного разу за рік. А цей чужий – питав, цікавився, піклувався.
Одного разу вона не витримала:
— У мене двоє дітей!
— Чудово, – усміхнувся він. – Тоді на вихідні плануємо зоопарк.
Вона розгубилася. А він навчив її сина грати в шахи, доньку – кататися на лижах. Біг у аптеку вночі, якщо хтось захворів. Марія намагалася відштовхнути його, але він лише посміхнувся:
— Думаєш, я дозволю втратити таку жінку? Ти вийдеш за мене?
Минуло п’ять років. Марія – заміжня за Олегом. У них четверо дітей – двоє спільних і двоє від першого шлюбу. І всі сусіди кажуть, які вони схожі на Олега.
— Вони й справді стають схожими на тебе, – шепоче вона йому вночі.
— А як інакше? Я їх люблю. Вони – частина тебе. А отже, частина мене.
