Тієї ночі Дмитро повернувся додому трохи раніше зазвичай — стрілки годинника щойно перевалили за північ. Він уже збирався перевдягнутися й лягти спати, коли раптом побачив дружину, яка поспішно натягала куртку на їхню сонну молодшу доньку. Поруч стояв син, похмурий, із незадоволеним виразом обличчя. Дмитро не розумів, що відбувається.
— Стій. Куди це ти зібралася серед ночі? Нащо дітей будиш? — злісно кинув він, вже роздратований.
— Ми йдемо. Я більше не можу так жити, — спокійно відповіла Оксана, подивившись чоловікові в очі. Колись, не так давно, вона дивилася на ці очі з захопленням. А зараз у них — злість, презирство, холод.
— Та йди куди хочеш! — ревнув Дмитро, зовсім не звертаючи уваги на те, як його крик налякав дітей. — Кому ти така з двома малими потрібна? Дурна!
— Побачимо, — відповіла вона і, не озираючись, вийшла за двері.
Перший рік шлюбу вона жила, наче в казці. Дмитро носив її на руках, був уважним, турботливим, гарним, впевненим у собі. Всі подруги заздрили. Лише мати тихо шептала: “Ех, натерпишся ти з цим красунчиком”. Але Оксана лише махала рукою, бо була певна — з нею буде інакше, адже вони люблять один одного.
Коли народився син, у домі почалися сварки. З’явилися непромовлені слова, образа гніздилася в душі. Потім Оксана дізналася — у чоловіка є коханка. Світ обрушився, але вона залишилася. Заради дитини, заради видимості родини. Потім — друга вагітність, донька. А за ними — часті відрядження Дмитра, беззмістовні пояснення, відчуженість. Оксана все розуміла, але мовчала. Не тому, що була сліпою, а тому, що боялася. Як піти? Куди йти з двома дітьми? Як жити?
Вона відчувала чужий парфум на його речах, чула чужі імена, навіть одного разу він назвав її “Катрусею”. Але нічого не сказала. Жила, як робот. Ранок, діти, робота. Влаштувалася касиркою до супермаркету. Маленька зарплата, маленька квартира, жодної допомоги. Але й це вона тягнула — тому що треба.
Одного вечора хтось акуратно поклав букет на її касу.
— Вам. Просто… дуже хочеться, щоб ви посміхнулися, — знічуючись, промовив покупець. Василь, постійний клієнт, який завжди купував одне й те саме — хліб, ковбасу, каву.
— Оксано, у вас зміна закінчується? Можу провести?
Вона відмовила. Потім — ще раз. Потім — знову. Оксана не вірила, що комусь може бути справа до жінки з двома дітьми. Її власний чоловік забув про них, не зателефонував жодного разу за рік. А цей чужінець — питав, цікавився, піклувався.
Одного дня вона не витримала:
— У мене двоє дітей!
— Чудово, — усміхнувся він. — Тоді на вихідні плануємо зоопарк.
Вона збентежилася. А він навчив її сина грати в шашки, доньку — кататися на лижах. Біг до аптеки вночі, якщо хтось захворював. Оксана намагалася відштовхнути його, але він лише посміхався:
— Думаєш, я дозволю впустити таку жінку? Вийдеш за мене?
Минуло п’ять років. Оксана — одружена з Василем. У них четверо дітей — двоє спільних і двоє від першого шлюбу. Усі сусіди кажуть, як вони схожі на Василя.
— Вони й справді стають схожими на тебе, — шепоче вона йому вночі.
— А як інакше? Я їх люблю. Вони — частина тебе. А отже, і частина мене.
Найкраща родина — це не та, де все ідеально, а та, де люблять усіх — і своїх, і прийнятих.
