З Мирославом ми познайомилися під час навчання в університеті. Перші два курси ми просто були друзями, але згодом почуття посилилися й переросли у кохання. Винаймати житло було для нас проблематично, бо ніде не працювали і єдиним доходом була стипендія, але з тих грошей жити окремо неможливо. Мирослав наполіг, щоб ми переїхали до його батьків, хоча мої теж були не проти притулити молоду пару. Я не була проти, адже хлопець має привести у дім дівчину, а не навпаки.
Перед переїздом був розпис. Пишне святкування ніхто не робив, краще зекономити гроші та згодом придбати власне житло. Без великого ентузіазму я почала жити біля свекрухи. Скажу вам, що анекдоти про сердиту тещу – це квіточки, у порівнянні зі свекрухами.
Здавалося для мене влаштували «школу молодого бійця». Кожного дня я чула докори та зауваження у свою адресу. Не так прибираю, не так гладжу, не смачно готую, не правильно заправляю постіль, багато витрачаю води, займаю не своє місце за столом, накриваю стіл не тим посудом і багато іншого. Чоловік бачив усі ці тортури, хоча сам він ніколи мені нічим не дорікав. Схоже він вирішив змилуватися наді мною та поговорити зі своєю мамою.
Свідком їхньої розмови я не була, але чула до нашої кімнати, що вона йому говорила. «Ця вертихвістка задурила тобі голову. Хіба ж ти не бачиш як вона тобою крутить на всі чотири сторони. Бридко дивитися, як ти бігаєш перед нею на задніх лапках. Упевнена, що до мене ти прийшов не з власної ініціативи. Це вона тебе напоумила? Я господарка цього дому й сама розберуся потрібно чи ні робити зауваження твоїй дорогоцінній дружині!»
Після того вечора вона ще більше в’їлася у мене. Кожен день у тому домі закінчувався для мене сльозами та істерикою. Мирослав заспокоював мене та просив потерпіти, а потім сам не витримав та сказав: «Збирай речі. Ми їдемо до твоєї мами».
Та покинути дім свекрухи виявилося не так просто, як ми думали. Побачивши зібрані сумки, вона все зрозуміла та влаштувала справжню драму:
-Куди це ти зібрався, синку? Та невже вона тебе проти власних батьків намовила. Якщо хоче, нехай іде на всі чотири сторони, а ти подай на розлучення. Не хвилюйся, знайдеш ще гідну партію. А якщо тобі мало моїх сліз, то знай, коли вибереш її, втратиш рідних батьків назавжди. Не телефонуй та не приїжджай. Ми знати тебе не знатимемо – промовила вона свій монолог.
Своє рішення ми не змінили. Та жити у моїх теж перехотілося. Ми боялися, щоб історія не повторилася, тому вирішили орендувати житло. Оскільки обоє навчалися, Мирослав перевівся на заочну форму та влаштувався на роботу за спеціальністю із хорошою заробітною платнею. Я ж допомагала йому здавати сесії та закривати «хвости».
Рік ми жили у великій скруті, але окремо. Закінчивши навчання я теж влаштувалася на роботу, тому фінансове становище покращилося. Міцно тримаючись тепер на плаву ми стали думати про поповнення.
Я була рада почути такі слова від чоловіка. Розчулилася та розплакалася, дякуючи за підтримку й те, що обрав мене, жертвуючи своїми стосунками з батьками. Можливо, коли горе-батьки почують про поповнення, то нарешті заспокояться та відновлять спілкування із сином.
Мирослав кохав свою дружину та був задоволений родиною у цілому. Так, їм прийшлося не просто самостійно добиваючись гідного життя. І хоч ніхто не може передбачити, як складуться їхні стосунки з батьками надалі, але чоловік впевнений, що зробив правильний вибір.
