**Букет волошок у листопаді**
Наталка закуталась у халат і підійшла до вікна. На деревах ледь висіло кілька пожовклих листків. Тонкий білий іней вкрив пожовклу траву та дах сусіднього будинку. Вночі морозило, а ввечері дощ мрячив. Холодний і похмурий листопад — переддень довгої безпросвітної зими.
Наталка зітхнула. Нудьга за вікном, нудьга в серці — усі вихідні вона проведе сама. Нудьга…
***
Тоді теж був листопад. У обідню перерву Наталка побігла до кафе навпроти офісу, де продавали їжу навиніс. Вони з дівчатами ходили туди по черзі. Дощ мрячив, але парасольку вона не взяла — з нею незручно нести пакети.
На дорозі не було жодної машини. Наталка сміливо ступила на пішохідний перехід. Вулиця тут тиха, без світлофора. Вона не помітила, як із-за рогу вилетів джип. Різкий скрегіт гальм пролунав прямо перед нею, і вона завмерла, втуливши голову в плечі й сховавши обличчя в долонях.
— На той світ поспішаєш? Життя надоїло? — почувся роздратований голос.
Вона відвела руки від обличчя й подивилася. Біля джипа стояв високий чоловік із темними, блискучими від гніву очима.
— Дивитися треба навколо. Якщо вже хотіла під колеса влізти, то йди на проспект, — бурчав він.
Але її вразили не грубість, а його вигляд: високий, у розстібнутому чорному пальті, з рішучим підборіддям, підкресленим стильною борідкою. Очі його, які здавалися ідеальними для роману, кидали іскри гніву.
— А ви думаєте, якщо у вас дорога машина, то всі мають стрибати з дороги? Тут нема світлофора. Я йшла по переходу. Треба було не спішити на повороті, — перейшла у контратаку Наталка.
Чоловік уважно подивився на неї.
— Я справді поспішав. Якщо з вами все гаразд, то я поїду. Вибачте, — кинув він через плече, уже сідаючи в машину.
Наталку ще довго трясло від пережитого: мало не збив, ще й накричав. Але наступного дня дощу не було. Вона йшла до кафе повільно, обережно ступила на перехід. Раптом ізбоку гримнули двері, і вона миттєво відскочила на тротуар. Із припаркованого неподалік джипа вийшов той самий чоловік. Він неспішно підійшов, посміхаючись.
— Господи, ну тепер що? Їдьте, я почекаю, — промовила вона, відчуваючи, як серце забилося частіше.
— Вибачте. Я вас чекав. Хотів виправити вчорашнє. Може, пообідаємо? Як компенсація за мою грубість і на знак миру. — Він усміхнувся, блиснувши білими зубами.
— Сьогодні нікуди не спішите? — насторожилася Наталка.
У кафе вона забула про все. Одразу помітила обручку на його пальці. Одружений. Серце стиснулося від досади. Він виявився адвокатом, батьком двох дівчинок. Запитав її номер і одразу подзвонив, щоб вона зберегла його. На всяк випадок. Запропонував звертатися, якщо знадобиться юридична допомога.
Наталка не збиралася йому дзвонити. Але через день він сам зателефонував і запросив на обід у кафе в іншому кінці міста — там, де їх ніхто не знав.
— Мене багато хто знає, не хочу пліток, — пояснив він.
Вона й сама не помітила, як він почав приходити до неї додому. Рідко, несподівано й ненадовго. А у вихідні вона сиділа вдома сама й сумувала за ним — як і у свята. Він одразу сказав, що дружину не покине, що обожнює дітей і ніколи їх не кине.
На язиці вертілося питання: навіщо тоді він приходить? Але вона боялася видатися наївною й відштовхнути його розмовами. Вона закохалась, і їй вистачало тих крихт щастя, які він дарував. До того ж досвіду з чоловіками у неї було небагато.
***
У суботу Наталка довго лежала у ліжку. Спосіху нема, приводити себе до ладу ні для кого — весь день вдома. Вона стояла біля вікна в халаті, забувши навіть зачесатися. Коли почувся дзвінок у двері, пішла відчиняти, не подумавши, як виглядає.
Олег увірвався як буря, стиснув у обіймах, між поцілунками прошепотів, що в нього всього півгодини… Коли він пішов так само раптово, як і з’явився, вона прийняла душ і знову довго дивилася у вікно. Білий іней уже розтанув, асфальт був вологим, ніби після дощу.
«Ось і вся любов. Знову сама. Так завжди: прилітає бурею, навіть поговорити не встигаємо, і зникає. Але ж він викроїв для мене півгодини у вихідний. І це дорогого варте», — переконувала себе. Серце не заспокоювалося, тіло ще тремтіло від його дотиків. Вона обняла себе.
Вже не вперше думала: що далі? Як довго це триватиме? Як довго вистачить їй цих крихт кохання — без майбутнього? Рано чи пізно він не прийде… Думати про це не хотілося. Треба набратися сміливості й першою покінчити з цим — поки не запізно. Нестерпно бути другою, ділити його з дружиною. Але як піти, коли кохаєш?
Того тижня він не зміг вирватися. А у п’ятницю раптом подзВони більше не зустрічались, а коли через рік вона побачила його на вулиці з дружиною та дітьми, всього лише посміхнулась і пішла своєю дорогою, розуміючи, що справжнє кохання ніколи не просить жертвувати щастям.
