Уві сні, мов у казці, лежала Марія, закривши очі. На сусідньому ліжку сиділа Оксана, схрестивши ноги, і голосно читала підручник. Раптом телефон Марії заспівав відомою мелодією. Оксана з гуркотом закрила книгу й докірливо подивилася на подругу.
Дівчина неохоче взяла трубку. За мить вона вже сиділа на ліжку, потім кинула телефон, зірвалася й почала метушитися по тісній кімнаті, запихаючи речі з шафи у спортивну сумку.
“Ти куди? Що трапилося?” — занепокоїлася Оксана.
“Суперниця подзвонила. Маму в лікарню забрали — серце.” Марія застебнула сумку й попрямувала до дверей, де висіли куртки та стояли черевики.
“Завтра ж іспит! У лікарні про неї подбають. Здаси й поїдеш,” — сказала Оксана, спостерігаючи, як Марія натягує чоботи.
“Послухай, Окс, поясни у деканаті. Я повернуся й усе владнаю. Здам у сесію. Автобус через сорок хвилин!”
Марія вже застібала куртку, коли Оксана прошепотіла:
“Подзвони, як мама…”
Але Марія вже вискочила. За дверима затихлі кроки каблучків.
Оксана знизала плечима й повернулася. На ліжку лежав зарядник. Вона схопила його й босиком кинулася наздоганяти подругу.
“Маріє! Чекай!”
Двері внизу гупнули. Оксана перестрибнула через сходи, вилетіла на вулицю й гукнула:
“Маріє!”
Та обернулася, побачила зарядник і повернулася.
“Дякую!” І знову побігла.
“Соколова, що це за маскарад?!” — гукнула вахтерка, важко підвівшись зі столу.
“Вибачте, Галю Іванівно… У Марії мама в лікарні.”
“Господи…” — вахтерка перехрестилася.
Оксана повернулася в кімнату, струсила пісок з ніг, прибрала розкидані речі й пішла на кухню за чайником.
Уже смеркло, коли у двері постукали.
“Хто там?”
Ніхто не відповів. Оксана відчинила — на порозі стояв Андрій із скромним букетиком.
“Заходь.”
Вона пояснила, що Марія поїхала додому.
“Та в неї ж іспит завтра!”
“Я поясню у деканаті. А це… мені?”
“Так. Чаю хочеш?”
Андрій сидів на ліжку Марії, гладячи ковдру, ніби саму дівчину.
“Я піду,” — сказав він, коли Оксана повернулася.
“Ви з Марією кудись планували?”
“Так. На концерт. Квитки дістав.”
“Тоді візьми мене!”
Андрій вагався.
“Завтра ж іспит.”
“Та й що? Цілий день вчила — треба й відпочити.”
Він згодився.
На концерті Оксана стрибала, кричала, сміялася. Потім вони йшли пішки, обговорюючи концерт.
Двері гуртожитку були зачинені.
“Зоя ніколи не відкриє. Що робити?”
Двоє дівчат повзли у вікно.
“Швидше!” — прошепотіла Оксана.
Андрій підсадив її, потім сам переліз. Закрили вікно. За дверима пролунав свисток.
“Стривай, світла немає…” — сказала Оксана в темряві.
Вона притулилася до нього, піднесла губи…
Марія повернулася після канікул. Оксани не було — взяла академ. Андрій нічого не розповів.
Минуло 21 рік.
“Ма, тат, я в інституті зустріла дівчину — мою копію!” — сміялася донька Марина за вечерею.
“Буває…” — відповіла Марія.
Андрій зблід.
“Її звати Світлана Соколова.”
“Ми жили з Оксаною Соколовою…” — сказала Марія.
Андрій вийшов з-за столу.
Наступного дня він поїхав до гуртожитку.
“Ти Оксанина донька?” — запитав він у дівчини.
“Так. 25 вересня… Ви… мій батько?”
Андрій розповів усе.
“Мати померла при пологах. Бабуся не дозволила аборт.”
“Ось мій телефон. Якщо щось потрібно — дзвони.”
Ввечері він розповів Марії.
“Чому зараз? Чому не тоді?”
“Я не знав…”
“Я не зруйную сім’ю. Але забути не зможу.”
Світлана часто приходила. Після інституту вона продала бабусину квартиру й оселилася поруч.
І вони ніколи більше не згадували минуле. Але й не забули.
