Віра лежала, закривши очі. На сусідньому ліжку сиділа Марія, склавши ноги, і вголос читала підручник. Раптом телефон Віри програв улюблену мелодію. Марія закрила книжку й докірливо глянула на подругу.
Дівчина неохоче взяла трубку. За мить вона вже сиділа на ліжку, потім кинула телефон, підскочила й почала метушитися по тісній кімнаті, стирчачи в спортивну сумку речі з шафи.
—Ти куди? Що сталося? — схвилювалася Марія.
— Суперниця додзвонилася, маму в лікарню забрали, серце. — Віра застебнула сумку й підійшла до дверей, де на вішалці висіли куртки, а під нею стояли чоботи.
— Завтра ж іспит. Вона в лікарні, за нею доглянуть. Здаси — тоді й поїдеш, — Марія зійшла з ліжка, спостерігаючи, як Віра натягує чоботи.
— Послухай, Маруся, поясни все у деканаті. Я приїду — усе владнаю. Здам сесію на канікулах. У мене автобус через сорок хвилин. — Віра вже застібала куртку.
— Подзвони, як там мама, — попросила Марія, але Віра вже вискочила з кімнати. За тонкими дверима лунали кроки, що віддалялися.
Марія знизала плечима і повернулася до кімнати. Побачила на Віриному ліжку зарядку, схопила її й босоніж кинулася наздоганяти подругу.
— Віро! Віро, почекай! — гукала вона, збігаючи сходами.
Двері внизу грюкнули. Марія перестрибнула через три сходинки, підбігла до дверей, штовхнула їх і ледь не вилетіла на вулицю.
— Віро!
Дівчина обернулася, побачила в руках у Марії кабель і повернулася.
— Дякую. — І знову побігла.
— Шевченко, що це у вас? Одна двері ледь не зламала, друга боса на морозі! В шабаш граєте? — з-за столу підвелася вартівниця.
— Вибачте, Ганно Петрівно, ми не куримо, — відповіла Марія, переступаючи з ноги на ногу. У босі ступні впивалися піщинки та дрібні камінчики, що заносили з вулиці.
— У Віри маму до лікарні забрали. Холодно, можу піти? — не чекаючи відповіді, Марія побігла назад.
— Ой, Господи! — Ганна Петрівна важко опустилася на стілець і перехрестилася. — Спаси й сохрани!
Марія повернулася в кімнату, зітруА через кілька років, коли Світлана вийшла заміж, Віра вперше по-справжньому обняла її, як рідну дочку.
