**Букет**
Віра лежала, заплющивши очі. На протилежному ліжку сиділа Олена, схрестивши ноги, і голосно читала підручник. Раптом телефон Віри загудів відомою мелодією. Олена закрила книжку й докірливо подивилася на подругу.
Дівчина неохоче відповіла. За хвилину вже сиділа на ліжку, потім кинула телефон, підскочила й почала метушитися по тісній кімнаті, запихаючи в спортивну сумку речі з шафи.
— Ти куди збираєшся? Що трапилося? — занепокоїлася Олена.
— Сусідка дзвонила — маму забрали до лікарні, серцевий напад. — Віра застебнула сумку й пішла до дверей, де на вішалці висіли куртки та стояли чоботи.
— Завтра ж іспит! У лікарні про неї подбають. Здаси й поїдеш, — сказала Олена, злізаючи з ліжка й спостерігаючи, як Віра натягає чоботи.
— Слухай, Лено, поясни все у деканаті. Я приїду й улаштую. Здам сесію на канікулах. У мене автобус через сорок хвилин! — Віра вже застібала куртку.
— Подзвони, як там мама, — попросила Олена, але Віра вже вискочила з кімнати. За дверима залунав стук каблучків, що віддалялися.
Олена знизала плечима й повернулася. Побачила на Віриному ліжку зарядку від телефону, схопила її й босоніж кинулася наздоганяти подругу.
— Віро! Віро, стій! — кричала вона, збігаючи сходами.
Вхідні двері внизу грюкнули. Олена перестрибнула через три сходинки, підбігла, штовхнула двері — і мало не вилетіла на вулицю.
— Віро!
Дівчина обернулася, побачила в Олениних руках дріт і повернулася.
— Дякую. — І знову побігла.
— Світличко, що це у вас за цирк? Одна ледь двері не знесла, друга босоніж на мороз! Ну що, накурилися? — з-за столу підвелася чергова, тітка Галя.
— Вибачте, не куримо, — відповіла Олена, переступаючи з ноги на ногу. У босі ступні впивалися пісок та дрібні камінці, насипані з вулиці. Перед гуртожитком лежав товстий шар піску поверх льоду.
— У Віри маму до лікарні забрали. Холодно, я піду? — Олена не дочекалася відповіді й побігла нагору.
— Ой, Господи! — Тітка Галя важко опустилася на стілець і перехрестилася. — Спаси й сохрани!
Олена повернулася в кімнату, струснула пісок із ніг, прибрала Вірині речі, вдягла тапочки й пішла на кухню з чайником. Завтра іспит — вип’є гарячого чаю й знову візьметься за підручник.
Смерклося, коли в двері постукали.
— Хто там? — гукнула Олена, але у відповідь — тиша.
Вона зітхнула, підвелася й відкрила двері.
— Привіт! — На порозі стояв Андрій із скромним букетиком у руках.
— Заходь. — Олена зачекала, поки він увійде, і тоді пояснила, що Віра поїхала додому.
— У неї ж завтра іспит, — здивувався хлопець.
— Схожу до деканату, поясню. Вона перездасть на канікулах, — Олена не відводила очей від квітів.
— Це тобі, — Андрій простягнув букет.
— Дякую. Чаю хочеш? — Дівчина взяла з підвіконня вазу й вийшла з кімнати. — Я за водою, а ти роздягайся.
Андрій зняв лише черевики, зробив два кроки й опинився біля Віриного ліжка. Сів, провів рукою по дешевенькому покривалу — ніби погладив саму дівчину.
Олена повернулася, поставила вазу з квітами на стіл, відступила й помилувалася букетом.
— Гарно… А що це за квіти?
— Горошок духмяний, — відповів Андрій. — Я піду.
— Ви з Вірою кудись збиралися? — поспішно запитала Олена. Не хотілося, щоб він ішов.
— Так. Достали квитки на концерт.
— Правда? То візьми мене! Чого квиткам даремно пропадати.
Андрій завагався.
— У тебе ж іспит…
— Та й що? — махнула рукою Олена. — Цілий день вчу — треба й відпочити.
Хлопець задумався. Віра поїхала, квитки пропадають. Вони лише почали зустрічатися, нічого серйозного. Похід на концерт із її сусідкою — це ж не зрада?
— Пішли, — погодився він.
— Ура! — Олена підстрибнула й плеснула в долоні. — Ой, почекай мене на вулиці, я переодягнуся.
— А, так. — Андрій швидко взувся й вийшов.
За п’ять хвилин Олена вийшла з кімнати — встигла підфарбувати вії, накласти помаду й прибрати волосся. Коли вона це встигла?
— Пішли, а то запізнимося, — підштовхнув він її.
На концерті Олена стрибала, кричала із усіма, час від часу поглядаючи на Андрія. Він теж розгулявся й підхопив її настрій.
Потім вони йшли пішки, жваво обговорюючи концерт.
— Ось ця пісня мені найбільше сподобалась, — Олена насвистувала мотив.
— Ага! І ще оця… — Андрій теж підспівував, навіть вимовляючи англійські слова.
Так вони дійшли до гуртожитку. Олена потягла за зачинені двері.
— Сьогодні тітка Галя. Не відкриє. Що робити? — зніяковіло запитала вона.
— Ходи. — АндрійАндрій міцно взяв Олену за руку, і вони разом пішли до парку — туди, де двадцять один рік тому почалася історія, яка тепер об’єднала їх усіх.
