— Кинула мені дитину та втекла. Ах ти ж… Проспала, стара… — Марія застогнала, хитаючи головою з боку в бік.
У старому розбитому автобусі було душно. У відкриті вікна вривався розпечений тридцятиградусний повітря, але замість прохолоди він заносив у салон дорожній пил. Люди дрімали, знеможені від спеки.
Попереду з’явилися позолочені бані церковці, до якої з обох боків притулилися дерев’яні хати. А за ними визирали верхні поверхи цегляних п’ятиповерхівок. Люди прокинулися, заворушилися, почали збирати речі. Ті, що спритніші, вже з валізами ринули до дверей, щоб першими вирватися з душного салону.
Лише одна жінка сиділа нерухомо, втупившись у вікно. Руки з синювастими жилками спокійно лежали на колінах. Висвітлене волосся з темним відростом коріння неакуратними пасмами спадало на тонке обличчя, підкреслюючи його блідість. Куточки гірко опущених губ, тонкі повіки, вкриті мереживом зморшок. Вона нагадувала людину, змучену хворобою чи життям, яка вже нічого доброго від долі не чекає.
Автобус із останнім натужним ривком гукнув і зупинився на невеличкому майдані перед церквою. Люди нетерпляче товпилися біля дверей, поспішаючи вийти на волю.
— Жінко, приїхали, кінцева, — гучно покликав її товстенький лисий водій, визираючи з-за перегородки кабіни.
Жінка озирнулася. У автобусі, окрім неї та водія, нікого не лишилося.
— Приїхали, виходьте, — повторив він.
Вона підняла невелику торбинку, що стояла біля ніг, і пішла до виходу.
— До побачення, — сказала, не обертаючись до водія, і ступила на землю.
Двері з шипінням і брязкотом захлопнулися за нею. Жінка повільно пішла у бік дерев’яних хат. Раптом із церкви роздався удар дзвону. Не встиг він затихнути, як задзвенів мелодійний перебіг. Жінка зупинилася, завмерла, підняла голову до неба. Потім розвернулася і пішла до церкви.
Пройшла по вузенькій стежці, обабіч якої рясніли квіти, і ввійшла у відчинені двері. На неї пахнуло прохолодою з запахом ладану. Промінь сонця, у якому метушилися пилинки, розсік внутрішній простір храму і впав на дерев’яну підлогу.
Жінка ступила усередину, і цокання її підборів порушило тишу. Вона присіла на лавку біля дверей.
— Вам погано? Води принести?
Поруч з’явилася молоденька дівчина в хустці, зав’язаній на шиї, попри спеку. Блакитні очі дивилися з щирою турботою.
— Зараз, — сказала дівчина й зникла, але незабаром повернулася зі склянкою води.
— Ось, візьміть. Тут недалеко джерело. Вода довго холодна, навіть у спеці. Пийте.
Ганна взяла склянку і піднесла до губ. Вода була кришталево чиста, аж зуби заломило.
— Якщо щось треба, питайте, — шелестя довгою темною спідницею, дівчина пішла до невеличкої крамнички в куті, відокремленої дерев’яною стійкою, де лежали церковні дрібниці.
Жінка допила воду і підійшла до крамниці, намагаючись не цокати підборами.
— Дякую. — Поставила порожню склянку на стійку. — Ти місцева? Усіх знаєш?
— Село у нас невелике. А вам кого треба? — відповіла дівчина.
— Марію… Мисюру знаєш?
— Звісно, це моя бабуся. Але вона померла рік тому. А ви хто їй доводитесь? — Дівчина вийшла з-за стійки і тепер стояла у кількох кроках від незнайомки.
— Ви ж Ганна? — спитала вона, не відводячи погляду. — Я Олеся…
***
Вісімнадцять років тому
Марія сиділа на лавці біля хати, жмурячись від сонячних променів.
— Мамо, — почувся біля неї голос.
Марія повернула голову, прикрила долонєю очі. Перед нею стояла донька Ганна, що втекла більше року тому. Однією рукою вона притискала до себе загорнуту в тоненьку ковдру дитину, в іншій тримала спортивну сумку.
— Повернулася… Я так і знала, що цим усе й закінчиться. Назавжди приїхала чи як? — непривітно спитала Марія.
У вікні сусідньої хати здригнулася занавіска. Марія важко підвелася з лавки.
— Ходімо в хату. Не варто сусідів турбувати, — сказала вона й ступила на поріг, спіраючись на коліно.
Ганна трохи вагалася, потім пішла за матір’ю. Швидко оглянула хату, поклала біля дверей сумку, підійшла до високої залізної ліжка й обережно поклала на нього дитину. Випросталася й з полегшення зітхнула.
— Хлопчик чи дівчинка? — байдуже спитала Марія, дивлячись у спину доньки.
— Донька, Олеся, — відповіла Ганна, обертаючись.
— Я так і знала, — зітхнула Марія. — Видно, не солодко тобі було в місті, коли до матері повернулась. А не ти ж кричала, що й ноги твоєї тут не буде? Що збираєшся робити?
— Давай не зараз, мам. Дуже втомилася. — Ганна заправила за вухо пасмо волосся й сіла на ліжко поряд із дитиною.
— Гаразд. КудиВони довго мовчали, а потім Олеся підійшла до матері, взяла її за руки і сказала: “Давай спробуємо все спочатку”.
