Світло лампи ледь не розкололо сімю
Марта, Тарасе, хто з вас розбив мою лампу? Це ж память про Дмитра! Надія Степанівна вдарила долонею по дубовому столу у вітальні старого будинку Коваленків, і пил піднявся зі зношеної скатертини, вишитої волошками. Будинок, збудований у тридцятих роках, пахнув старим деревом, нафталіном, свіжозвареним борщем і легким сиром від підвалу. Антикварна лампа з бронзовою основою у вигляді виноградної лози та зеленим абажуром, яку Надія берегла як спогад про покійного чоловіка Дмитра, лежала на вицвітлому паркеті абажур зімявся, ніжка тріснула, оголивши дроти. Її сиве волосся було затягнуте у тугий пучок, квітчастий халат із волошками розвівався, а окуляри в роговій оправі запотіли від гніву. Руки тремтіли, стискаючи край столу.
Марта, пятнадцятирічна онука, зірвалася з продавленого дивану. Її темне волосся розкуйовдилося, а чорна футболка із котиками піднялася, оголюючи пояс джинсів. Вона вказала пальцем на молодшого брата, голос прозвучав різко:
Бабусю, це не я! скрикнула вона, кросівки заскрипіли по підлозі. Це Тарас, він завжди все роняє, учора тут з мячем скакав!
Тарас, дванадцятирічний хлопчисько у мятій синій толстовці з капюшоном, відклав планшет, де грав у перегони. Його руде волосся стирчало, а очі розширилися від обурення.
Я? Марто, ти брешеш! сказав він, підстрибнувши. Бабуся, чесно, я не чіпав твою лампу! Це Марта вчора тут тіктоки знімала, скакала, як цап!
Павло, син Надії, увійшов у вітальню. Його робоча куртка, пропахла машинним маслом та металом, звисала з плечей. Він був майстром на заводі, щетина блищала від поту, а під очима лежали тіні від нічних змін.
Мамо, годі кричати, увесь будинок гуде, сказав він, кидаючи куртку на скрипучу вішалку. Це просто лампа, старий непотріб! Навіщо через неї сварку розводити?
Оксана, невістка Надії та мати дітей, ставила тарілки на стіл. Її світле волосся вибилося з неохайного хвоста, фартух із плямами від борщу та борошна розвівався, а обличчя було втомленим від приготування їжі та прибирання.
Павле, не починай, сказала вона напруженим голосом. Це не непотріб, це мамина лампа, їй вона дорога як память про Дмитра. Марто, Тарасе, зізнавайтеся, хто винний, і розберемося!
Лампа, що лежала на підлозі, перестала бути просто зламаною річчю вона стала символом сімейної розрухи, де кожен бачив у ній свої образи, втому та нестачу уваги.
До вечора сварка спалахнула з новою силою. Вітальня, освітлена тьмяною люстрою з облупленою фарбою, гула від перепалки. Надія сиділа у старому кріслі з вицвітлою оббивкою, штопала шерстяну шкарпетку, голка блискала, а клубок ниток котився по підлокітнику. Павло пив чай із тріснутої чашки з написом «Найкращий майстер», газета з кросвордом лежала зімятою на столі. Оксана мила посуд на кухні, але її голос долітав через відчинені двері, звідки пахло борщем та кропом. Марта перегортала підручник з біології, навушники звисали на шиї, а Тарас будував хитку вежу з кубиків, які зараз же розвалювалися з глухим стуком.
Марто, я ж бачила, ти вчора тут свої танці знімала! сказала Надія, її окуляри зїхали на ніс. Лампа сама на підлогу не впала!
Марта шпурнула підручник на диван, її щоки почервоніли, а голос задрижав.
Бабусю, я танцювала, але лампу не чіпала! скрикнула вона, коса гойдалася. Це Тарас, він зранку з мячем носився, я чула, як він бив його об стіну!
Тарас підстрибнув, кубики розсипалися по паркету, а толстовка задралася.
Я з мячем? Марто, це ти спеціально! сказав він, ткнувши пальцем у сестру. Я взагалі у себе у кімнаті був, у перегони грав! Бабуся, вона бреше!
Павло відставив чашку, чай пролився на скатертину, його голос був роздратованим.
Мамо, це стара лампа, чого ти розходилася? сказав він, потираючи скроні. У нас у домі безлад, я на заводі по дванадцять годин працюю, а ви через непотріб ревете, як на базарі!
Оксана увійшла з кухні, витираючи руки фартухом, очі блиснули, а брови зсунулися.
Павле, це не непотріб, це мамина память про Дмитра! сказала вона, голос задрижав. І не тисни на дітей, вони не винні, вони просто діти! Надіє Степанівно, давайте розберемося без криків.
Надія встала, халат зашуршав, а голка випала з рук, уколовши палець.
Память? Оксано, ця лампа усе, що в мене залишилося від Дмитра! скрикнула вона, очі заблищали. Ми під нею листи читали, весілля планували! А ви… ви мене за стару непотріб уважаєте, у своєму ж домі!
Марта зірвалася, рюкзак звалився з диПід лампою, яка тепер світила ще яскравіше, вони усі посміхалися, бо зрозуміли, що справжнє світло це любов, яка їх обєднує.
