**Лампа ледь не розвалила сімю**
Олеся, Тарасе, хто з вас розбив мою лампу? Це ж память про Григорія! Надія Іванівна вдарила долонею по дубовому столу у вітальні старого будинку Ковальових, і пил піднявся зі потертої скатертини, вишитої волошками. Будинок, збудований ще у тридцятих, пахнув старим деревом, нафталіном, свіжозваренім борщем і ледь помітною сирістю з підвалу. Антикварна лампа з бронзовою основою у вигляді виноградної лози та зеленим абажуром, яку Надія берегла як спогад про покійного чоловіка Григорія, лежала на вицвітлому паркеті абажур зімятий, ніжка тріснула, обнаживши дроти. Її сиве волосся було зібране у вузький пучок, квітчастий халат із волошками розхитувався, а окуляри в роговій оправі запотіли від гніву. Руки тремтіли, стискаючи край столу.
Пятнадцятирічна онука Олеся зірвалася з продавленого дивану. Її темне волосся розкуйовдилось, а чорна футболка із котиками задралась, оголивши пояс джинсів. Вона ткнула пальцем у молодшого брата, голос пролунав різко:
Бабусь, це не я! скрикнула вона, кросівки скрипнули по підлозі. Це Тарас, він завжди все повалить, учора тут із мячем скакав!
Дванадцятирічний хлопчисько у мятій синій толстовці з капюшоном відклав планшет, де грав у перегони. Його руде волосня стояло дибки, а очі розширилися від обурення.
Я? Олесю, ти брешеш! сказав він, підстрибнувши. Бабусь, чесно, я не чіпав твою лампу! Це Олеся вчора тут тіктоки знімала, стрибала, як цап!
Син Надії, Петро, увійшов у вітальню. Його робоча куртка, пропахла мастилом та металом, звисала з плечей. Він був майстром на заводі, щетина блищала від поту, а під очима залягли тіні від нічних змін.
Мам, годі кричати, увесь дім гуде, промовив він, кидаючи куртку на скрипучу вішалку. Це ж просто лампа, старий непотріб! Нащо через неї сварку розводити?
Марта, дружина Петра та мати дітей, розставляла тарілки на столі. Її світле волосся вибилося з неохайного хвостика, фартух із плямами від борщу та борошна хитався, а обличчя було втомленим від приготування їжі та прибирання.
Петре, не починай, сказала вона, голос був напруженим. Це не непотріб, це мамина лампа, вона їй дорога як память про Григорія. Олесю, Тарасе, зізнавайтесь, хто винен, і розберемося!
Лампа, що лежала на підлозі, перетворилася не просто на зламану річ, а на символ сімейної сварки, де кожен бачив у ній свої образи, втому та брак уваги.
До вечора суперечка спалахнула з новою силою. Вітальня, освітлена тьмяною люстрою з облупленою фарбою, дзижчала від сперечань. Надія сиділа у старому кріслі з витертою оббивкою, латаючи шерстяну шкарпетку. Петро пив чай із тріснутої чашки з написом «Найкращий майстер», газета із кросвордом лежала зімятою на столі. Марта мила посуд на кухні, але її голос долітав через відчинені двері, де пахло борщем та кропом. Олеся перегортала підручник з біології, навушники болталися на шиї, а Тарас будував хистку вежу з кубиків, які відразу ж розвалювалися з глухим стуком.
Олесю, я ж бачила, ти вчора своюОлеся зітхнула, підвела очі від підручника і сказала: “Хорошо, бабусю, я допоможу починити лампу, але давай вже без криків”.
