Того дня до нас приїхала молода жінка зі своєю старенькою матір’ю. Жіночці на той момент було вже шістдесят сім років. Але здоров’я підводило її. Тож їй потрібен був постійний догляд. А її доньці, як я зрозуміла, “зайві клопоти” не були потрібні.
Жінка не розповіла матері про те, що покидає її тут назавжди. Вона хотіла перекинути цю відповідальність розповісти правду на мене. Але я чітко їй дала зрозуміти, що це її свідомий вибір покинути матір, а тому я не буду їй допомагати в цьому.
Важко було дивитись на стару жінку, вже бабусю. В її очах гуділо розчарування від усвідомлення всього, що відбувається. Але вона так і не знала, що її залишать тут назавжди. Їй залишили надію, яка ніколи не буде виправдана.
А я й не розповідала їй. Мені було дуже шкода Лариса Антонівну. Вона дуже добра та товариська жіночка. Проте з дуже сумною долею. Вона завжди більше любила та дбала про доньку, а свого сина якось завжди обділяла. А зараз донька їй віддячила ось такою старістю.
З сином ж Лариса Антонівна не спілкувалась вже десь років десять-дванадцять. І навіть не підозрює де він, що з ним та як склалось його життя. Навіть не знала, чи живий він ще. І це лякало жінку.
Ось і прийшов її сімдесятий день народження. Ювілей. Лариса Антонівна тихенько сиділа біля вікна і гляділа в далечінь. Сподівалась, що до неї хтось приїде. Дуже сподівалась на те, що побачить своїх дітей. Але донька її не навідувала з моменту її заселення тут. Тому навряд приїде на ювілей до матері.
Мені сумно було дивитись на цю добру жіночку в гнітючій тузі, а тому я вирішила сама влаштувати їй невеличке свято. Принесла тортика, соку та трохи канапок. Привітала її та міцно обійняла.
Вона плакала і від радості, і від суму. Та раптом, до нас в палату зайшов чоловік з букетом лілій і пакетом з подарунком.
– Привіт, мамо. Вітаю з твоїм ювілеєм. Ніяк не думав, що Ліля тебе сюди відправить.
– Яне… Синку!
Її син приїхав. Таки приїхав та сказав, що не збирається залишати матір тут. Мати плакала з усіх сил. Лила сльози, просила пробачення, зізнавалась в усіх гріхах і знову плакала,просячи пробачення.
Ян таки забрав матір до себе. Що ж було далі з ними я не знаю. Сподіваюсь, що все лише дуже хороше та щасливе.
