Легкий покрив ― важкі сни

Автор Левчук ТимофійЧас читання 4 хв.Перегляди 626

Сьогодні сталося щось важливе. Знову дзвонила мати: “Ну, цього разу, сподіваюсь, приїдете не на три дні? Погостите довше? Соломіє чому мовчиш?”
Світлано Степанівно, ще раз із Днем Народження! Не хворійте, дбайте про себе! Ми з Ярославом, як тільки вирішимо питання, відразу подзвонимо, Соломія швидко поклала слухавку.
«Брр, і таке буває, подумала вона, розмова була привітна, і свекруха сьогодні ласкава, як ніколи, і привід радісний її ювілей, але з першої секунди мені кортіло швидше закінчити цю розмову».
Соломії зовсім не хотілось їхати до свекрухи у довгоочікувану відпустку, що нарешті співпала з моєю. Вона щиро вважала, що світ великий, є мільйон місць, де ми з Ярославом і дітьми чудово відпочили б. Вона намагалась натякнути мені, що, може, хоча б цього літа варто вибрати щось інше, а не дачу Світлани Степанівни, але я був непохитний. Так мене виховали. Старших слід любити й поважати. Неможливо не порадувати батьків приїздом. Непристойно.
* * *
Соломіє, я й так бачу батьків ледве раз на рік. Ти хочеш, щоб ми й у відпустці перестали їздити? Тоді діти й зовсім забудуть, що в них є ще одна бабуся з дідусем у Харкові.
Коханий, як тобі мякше сказати Та чи не здавалось тобі, що ці приїзди потрібні лише тобі?
Що ти маєш на увазі? Я здивовано подивився на дружину.
Те, що твої батьки звикли жити далеко від тебе, від твоєї родини. Їм і без того добре. Вони не страждають, що не бачать онуків. Не проводять з ними часу. У них і без цього все добре.
Соломіє, що за дивні думки?
З того, що твоя мати у листуванні просить лише одного надіслати гарні фотографії старших чи відео молодшого, й усе. Вона ж ніколи не питає, як у них справи, як вчаться, чи не хворіють. Їй онуки потрібні лише для того, щоб показати гарні знімки сусідкам. Гарна картинка, не більше. А що за цим не її клопіт. Наші проблеми її взагалі не цікавлять.
Не погоджуюся. Ми просто далеко. У них немає можливости посидіти з Микитою, відвести в садочок чи зустріти старших зі школи. Якби жили поруч, усе було б інакше.
Знаєш, Ярославе Моя мати теж живе в іншому місті, та це їй не заважає приїжджати у будь-якій складній ситуації. Вона завжди готова, як спритна білочка. Ти ж памятаєш, скільки разів за рік вона брала відпустку чи лікарняний, купувала квиток і мчала до нас за першої потреби. Чогось від твоїх батьків я такої швидкості не бачила.
Так, Соломіє, теща в мене золота. Цього я не заперечую. Маряні Василівні дуже вдячний. І казав їй не раз. Вона завжди наша рятівниця.
Саме так. Коли ми приїжджаєждо неї, вона завжди намагається провести з хлопцями якомога більше часу. Гуляє, купається у ставку, грає у хованки, догонялки, мяча. Дуже любить наших дітей, і вони їй відповідають. Так у сімї й має бути. Тепло, дбайливість, любов.
Соломіє, ну що ти хочеш? Усі люди різні. Твоя мати жвавчик. Вона вічно молода, енергійна. Мої батьки старші, вони інші, іншого характеру. Ну й що тепер, не їздити до них?
Тут Соломія замовкла на мить, стиснула губи, немов стримуючись. Але вирішила не мовчати.
Мені там погано, і дітям теж. Незручно, некомфортно. Навіть не знаю, як висловитись.
Як так? Чому? У батьків чудова дача, усім виділяють окремі кімнати, чисто, зручно. Що ще для щастя треба?
Знаєш, Ярославе, є така приказка: “Мяко постелила, та жорстко спати”. Вона якраз описує мій стан, коли я приї
Світлана Сергіївна стояла на порожньому ґанку, дивлячись на сліди від шин, коли раптом зрозуміла, що виноградна лоза, яку так старанно плекав чоловік, в цьому році обплітає поручні майже без листя, немов натякаючи на її власну виснажливу жорсткість.

Усе, що відбувається – на краще Інна Вікторівна – мама Влади, ретельно ліпила доньку за власним зразком, а та слухалася у всьому. Мама вважала себе сильною та успішною жінкою, тому постійно вимагала від дочки точно дотримуватися всіх її настанов. – Влада, – суворо казала Інна Вікторівна, – щоб досягти в житті таких самих результатів, як у мене, ти маєш іти тільки тією дорогою, яку я для тебе обрала, ні кроку вбік. Сподіваюсь, ти мене зрозуміла і на все життя це запам’ятала? – Так, мамо, – відповідала донька. Влада дуже любила свою маму, тому й намагалася прислухатися до неї, не хотіла засмучувати. А мама прагнула бачити у своїй доньці ідеальну “міс досконалість”. Але чим дорослішою ставала донька, тим менше це вдавалося. Дитина є дитина: Влада з малечку щось бруднила, рвала, падала та щось розбивала. Але у школі навчалася відмінно. Бо знала: якщо отримає трійку — для мами це трагедія. – Влада, сором і ганьба! Як ти могла отримати «трійку»? Ти нас із татом не поважаєш? Не ганьби, і швидко виправляй оцінку. – Добре, мамо, – слухняно казала Влада, інколи намагалася заперечити: – Мамусю, ну це лише одна трійка, випадково… – Неважливо, доню… Ти повинна бути кращою і розумнішою за всіх! Влада хвилювалася, але швидко виправляла трійку на «відмінно». Школу закінчила із золотою медаллю – інакше й бути не могло. Інна Вікторівна була задоволена, коли донька без труднощів вступила до університету. – Молодець, доню, пишаюся тобою, – одного разу нарешті похвалила мати. – І так далі! В Інни Вікторівни був будівельний бізнес, справа чоловіча, але вона так уміло керувала, що чоловіки-бізнесмени дивувалися її хватці. Вона не сумнівалася, що після університету дочка буде поруч із нею в компанії. Влада ж мріяла вибратися з-під маминого контролю, хотіла вступати до університету в іншому місті, але марно. – Доню, ти повинна бути під моїм наглядом і контролем, – категорично заявила мати. – Про яке інше місто взагалі може йтись? Маємо чудовий університет у Києві, і тут навчання. Влада не могла заперечити. На третьому курсі вона закохалася по-справжньому. До цього зустрічалася з хлопцями, іноді потайки від матері, але серйозних стосунків не було. Гоша — чарівний блондин із блакитними очима — підкорив її серце. Він навчався на паралельному курсі. Влада й надалі вчилася на «відмінно», а йому навчання давалося важко, особливо курсові роботи. Якось він зупинив Владу в університетському коридорі: – Влада, допоможи з курсовою, зовсім завалився! – Гаразд, допоможу, – радо погодилася, бо Гоша їй подобався. Відтоді постійно писала для нього курсові, а він «платив» їй своєю любов’ю й дозволяв любити себе. Зустрічалися, гуляли містом, ходили в кіно й кав’ярні. Інна Вікторівна відчула недобре, запитала в лоб: – Доню, ти закохалася? – Звідки знаєш? – здивувалася та. – На тобі написано. Познайом мене з ним, я маю знати, що це за «птах». Влада запросила Гошу додому, батьки познайомилися. Мати навіть не бурчала. Коли Гоша попрощався й пішов, мати сказала: – Яка там любов, Влада? Хлопець тебе просто використовує, от і все. Глибоким розумом не вирізняється, говорити нема про що. Що ти в ньому знайшла? – Неправда, мамо! – вперше заперечила донька. – Гоша цілеспрямований, начитаний, цікавиться історією. Не всім же бути такими розумниками… І молодий він ще. – Доню, він тобі не пара, – категорично наполягала мати. Влада наважилася проявити характер: – Мамо, вибач, але я все одно буду його кохати, що б ти не казала. Інна Вікторівна здивовано глянула на доньку й махнула рукою. – Колись зрозумієш — твій Гоша звичайна «сіра миша». Влада відстояла свою любов і після університету вийшла за Гошу заміж. Раділа, що мати помилилася. Життя показало: звичайні «трієчники» часто досягають усього швидше, ніж «відмінники». Так сталося й із Гошею – після навчання знайшов престижну роботу, а Влада працювала у матері. У Гоші була власна квартира (батьки подарували ще під час навчання), тож після весілля Влада раділа своїй незалежності. Та рано раділа – працювати все одно взяла її мати. Якось Гоша повідомив: – Владо, мене призначили начальником відділу, щоправда, спершу зі стажуванням, але я докладу всіх зусиль. За три місяці його призначили остаточно. Гоші не подобалося, що дружина з червоним дипломом й досі працює під крилом матері. – Влада, поки працюєш у власної мами, нічого не досягнеш – час братись за своє. Вона тебе «душить», а ти… Ти ж жінка, а не адаптер для маминих вказівок. Владі прикро це чути, але розуміла: в усьому правда. З часом Гоша перестав дорікати, але це не зробило їй легше – він став замкнутим і байдужим. Її це навіть влаштовувало: головне – поруч! Минав час. Одного разу Гоша повідомив: – Я зустрів іншу. Я її кохаю – іду від тебе. Вона, на відміну від тебе, справжня жінка… Вперше в житті Влада не стрималась: закричала, сварилася, розбила тарілку, кидала телефон об стіну, потім розірвала пару сорочок… і заспокоїлася. Чоловік все це вислухав мовчки, лише сказав: – Ось бачиш, у тобі є емоції. Шкода, що я це зрозумів запізно, – і пішов. – Ненавиджу! – прошепотіла Влада, зібрала речі, винайняла квартиру й пішла. Мамі не сказала нічого – знала, якою буде її реакція. Минав місяць, а може й більше, і Владі вдавалося приховувати розлучення від матері. Але Інна Вікторівна відразу помітила щось недобре. – Влада, що з тобою? Очі згаслі, ходиш сумна, у тебе проблеми з чоловіком? – Які проблеми? У мене немає чоловіка. – О Боже… От і знала: він тебе кинув, так? Коли це сталося? – Ще у квітні. – І мовчала? Влада зітхнула, слухала потік критики на адресу Гоші та себе. – Я тебе попереджала, принаймні не будеш його служницею. Добре, що дітей немає! Раджу надалі слухати мене. Зрозуміла? – Мамо, все, що відбувається – на краще, – несподівано для себе відповіла Влада, підвелась і додала: – Я більше не працюватиму з тобою. Мені досить… Інна Вікторівна залишилася в повному здивуванні. Влада вирішила піти подалі з-під маминої опіки. Йшла містом сама, не знаючи куди, сіла у трамвай, вийшла на своїй зупинці — й одразу впала: нога потрапила у ямку. Сіла, охнула від болю. – Оце мені ще треба було, – подумала. – Що з вами? – підбіг молодий чоловік, який проходив поруч. Допоміг піднятися, Влада стала – нога боліла. – Боляче? – з турботою спитав він. – Дуже, – поморщилась вона. – Хапайтесь за шию, – легко підхопив і доніс до автомобіля. – Їдемо в лікарню, бо може бути перелом… – Я – Женя. А ви? – Влада. У лікарні перелому не знайшли, тільки вивих. Ногу забинтували, проконсультували і відпустили. Женя чекав увесь цей час, домчав до дому. – Дайте номер телефону, – попросив він. – Раптом знадобиться допомога? Влада не відмовила. Назвала номер. Наступного дня Женя зателефонував: – Що вам привезти? Думаю, ніжка ще болить? – Сік і фрукти… і хліба немає, – сказала вона. Десь через годину – дзвінок: Женя з двома великими пакетами. – Ой, навіщо так багато? – А ми зараз будемо святкувати знайомство! Я допоможу чи й сам усе зроблю. Може, одразу на «ти»? Влада розсміялася — їй з Женею було легко і спокійно. Більше старався Женя: накрив стіл, розігрів шашлик, розлив сік. Алкоголю не було – Женя одразу попередив, що не п’є. Вечір минув чудово. Минуло чотири місяці — Влада і Женя одружилися, через рік у них народилася донечка Ксюша. Коли її питали, де знайшла такого хорошого чоловіка, сміялась: – Він мене на дорозі підібрав… Не вірите? Запитайте у нього самі! Дякую за те, що читали, підписувалися й підтримували. Бажаю вам удачі та щастя в житті!