Леонід вперто не вірив, що Оленка його дочка. Віра, дружина, працювала у крамниці. У селі подейкували, що вона часто закривалася у підсобці з чужими чоловіками. Тому чоловік і не міг повірити, що тендітна Оленка його власна дитина. Змалечку не злюбив Леонід дівчинку. Лише дідусь завжди підтримував онучку і саме він заповів їй свій будинок.
Оленку любив тільки дідусь
З дитинства Оленка часто хворіла. Була вона крихітна й тендітна, низенька на зріст. Леонід казав: «У наших родинах ніколи такої дрібної дитини не було. Це ж дитя менше горщика!» З роками нелюбов батька до дочки передалася і матері.
Єдиною людиною, яка справді любила Оленку, був дідусь Михайло. Його хатина стояла на околиці села, біля самого лісу. Михайло усе життя працював лісником. Навіть після виходу на пенсію майже щодня навідувався до лісу, збирав ягоди, цілющі трави, а взимку підгодовував звірів. Михайла в селі вважали трохи дивакуватим, навіть остерігалися. Бо бувало, щось скаже і воно збувається. Та все одно йшли до нього за травами й відварами.
Дружину Михайло поховав давно, а от втішенням залишалися ліс і онука. Як тільки Оленка пішла до школи, переважно мешкала у діда. Михайло навчав її особливостям трав і коріння, мудростям лісу. Оленка добре вчилася. Коли питали, ким мріє стати, одразу відповідала: «Людей лікуватиму». Але мати відмахувалася мовляв, нема в неї гривень на освіту дочки. Та дідусь розраджував, казав, що без грошей не залишиться, а якщо буде треба навіть корову продасть.
Дід заповів онуці будинок і щасливу долю
Дочка Віра до батька майже не навідувалася. Але одного разу прийшла зненацька. Віра просила грошей, бо син, Юрко, програв у карти у місті. Його сильно побили, пригрозили, щоб знаходив кошти.
«То саме зараз вже й зявилася на мій поріг? суворо запитав Михайло. Скільки років ти тут не була!» На прохання допомогти відмовив: «Не збираюся я покривати Юркові борги. Маю на що витратити: Оленку треба вчити».
Віра розлютилася не на жарт: «Не хочу вас бачити! Для мене нема більше ні батька, ні дочки!» Кинула ці слова й вибігла з хати.
Коли Оленка вступила до медучилища у районі, батьки не дали їй й копійки. Єдиною підтримкою був Михайло. Дівчину рятувала стипендія, адже вона вчилася старанно.
Під самий кінець навчання дідусь сильно захворів. Відчуваючи кінець, сказав Оленці, що заповів їй хату, та порадив шукати роботу в місті, але про дім не забувати. Мовляв, поки в хаті живе людський дух, стоїть і дім. Взимку мусить топити піч. «Не бійся ночувати сама, казав він. Саме тут і доля тебе знайде. Будеш щаслива, доню». Мабуть, щось таки знав.
Пророцтво діда Михайла справдилось
Дід Михайло відійшов восени. Оленка влаштувалась медсестрою до районної лікарні. Вихідними приїздила топити в дідівській хаті піч. Запасів дров, залишених Михайлом, вистачило б ще надовго. Погода обіцяла завірюху, а в Оленки саме були два вихідних. У квартирі жити не хотіла підміняла старих родичів подруги й знімала в них кімнату.
Увечері приїхала у село. Вночі здійнялася хуртовина. Зранку сніг продовжував сипати, а дороги завіяло. Сталося так, що раптом у двері постукали. Оленка здивувалася. За порогом стояв незнайомий хлопець.
«Добрий день. Треба б машину відкопати застряг біля вашої хати. Може, лопату маєте?» спитав він. «Біля ганку стоїть, бери. Може, допомогти?» відповіла дівчина. Та хлопець лише глянув з усмішкою та прокоментував: «Ще мені тебе, таку маленьку, разом із лопатою занесло б снігом!»
Хлопець вправно працював лопатою, завів машину, але проїхав усього кілька метрів та знов зарився у снігу. Оленка запросила його до хати випити гарячого трав’яного чаю. Мовляв, метіль все одно повинна от-от скінчитися, машини тут часто їздять дорога недалеко від райцентру.
Незнайомець замислився, та погодився і зайшов за Оленкою. «А не боїтеся тут лишатися на самоті біля лісу?» поцікавився хлопець. Оленка пояснила живе у місті, приїздить лише на вихідні. Робота вимагає бути з людьми, а тут душа відпочиває. Турбувалася, як добереться назад, якщо автобус не приїде.
Хлопець, який представився Станіславом, запропонував підвезти, бо йому також треба у райцентр. Живе там. Оленка погодилася.
Після роботи у лікарні Оленка поверталася додому пішки і тут її чекав сюрприз. Раптом побачила Станіслава поряд.
«Мабуть, травяний чай у вас з секретом, жартував він. Дуже хотілося зустрітись ще раз. Може, ще й напоєм пригостите?»
Весілля у них не було Оленка сама не захотіла. Спершу Станіслав наполягав, але таки змирився. Але їхня любов була справжньою. Оленка дізналась: не лише у книжках пишуть, що чоловіки носять своїх жінок на руках. Коли народився їхній син, у пологовому будинку дивувалися, як у такої тендітної матері міг зявитись справжній богатир! На запитання, яке дадуть імя хлопчику, Оленка з усмішкою відказувала: «Матвій, на честь дуже доброї людини».
