Леся повільно зайшла в яблуневий садок, який так змінився за майже 20 років. Вона заглянула на старе подвір’я, яке поросло кропивою і бур’яном, і озирнулася.
Дерев’яна стара хата потемніла від часу, непофарбовані вікна сумно дивилися на неї…Леся знайшла очима свою яблуню, яку садила погожого весняного дня багато років тому. Вона підійшла до дерева і міцно-міцно притиснулася щокою. Від сильного потоку спогадів полилися сльози. В повітрі стояв смачний, терпкий запах “Антонівки”.
Не ображайся, моя яблунько, заберу твої плоди, коли буду їхати додому.
Леся підійшла до старої хати, двері, за сільським звичаєм не замкнені. Леся зайшла у коридор, з спальні почувся тихий, колись гордий та поважний голос: «Хто там»? Леся взяла пакети, і зайшла у кімнату до колишньої свекрухи.
18 років тому Леся вийшла заміж за Дмитра, й пішла в невістки в будинок чоловіка. Леся й подумати не могла, що через декілька років втече з цього страшного будинку вночі разом з маленькою дитиною, рятуючи її і себе.
Мама всілько відмовляла дівчину від такого необачного вчинку:
-Доню, одумайся, на коханні далеко не заїдеш, твій Дмитро любить випити, ти не звикла до такого. Та й майбутня свекруха жінка гонорова, з характером, сина виховувала сама, тому завжди буде ставати на його сторону.
-Мамачко, Дмитро мене дуже любить, і кине пити, от побачиш, він мене послухає. Як жінка скаже-так чоловік і зробить,-щебетала наївна Леся.
На весілля прийшло мало не пів села. Погуляли на славу. Дмитра дружби ледве притягнули до хати. У першу ж шлюбну ніч на прохання молодої дружини більше так не напиватися Дмитро відповів ляп асом.
На ранок Дмитро цілував коліна молодої дружини і клявся, що більше так не буде.
-Сама винна! Чоловік голова в родині, а ти тільки заміж вийшла-одразу права качаєш,- стиснувши губи в нитку, сказала свекруха, коли Леся прибігла до неї, шукаючи захисту.
Дмитро працював на місцевій аграрній фермі, і на завершення кожного тижня напивався до нестями. Випивши, він повністю втрачав людську подобу, ганяв Лесю по двору, і ображав. Протверезівши, він каявся перед Лесею, просив вибачення на колінах і навіть плакав…
Потім Леся завагітніла…Дмитро дуже чекав сина, і майже перестав пити. Носив їй з поля ромашки й лісові ягоди. Свекруха Галина Петрівна ж була іншої думки:
Вагітність-не хвороба.
Вона ревнувала сина до його дружини… Своє життя і жіноче щастя Галина Петрівна відклала на задній план, і присвятила себе вихованню сина.
Вона ганяла невістку по воду, змушувала полоти город і сушити сіно. Незважаючи на це, Леся народила здорового міцного хлопчика. Сина назвали Ігорем. Леся після народження сина стала ще кращою. В родині запанував мир та затишок, але ненадовго…
Як тільки Дмитро приходив додому, Галина Петрівна в ту ж хвилину вела його на кухню, зачиняла слідом двері і щось нашіптувала. Після таких посиденьок на кухні Дмитра як хто підміняв. Він огризався до Лесі, знову ставав нелагідний, майже не підходив до сина, і знову став пити…
Леся пошила гарну сукню в голубі квіти, яка їй дуже пасувала. Підкреслювала її природну красу й блакитні-блакитні очі. Молода жінка думала, що Дмитру сподобається її нове вбрання. Того вечора Дмитро прийшов ледве тримаючись на ногах, побачив Лесю в новій сукні, і так розлютився…
Спохопив її за косу, кин ув на підлогу.
-Люди кажуть, Ігор не схожий на мене зовсім. Признавайся, від кого нагуляла? І його, і тебе вижену, ніхто і шукати і турбуватися не буде. Плаття вона шиє! Щоб було у чому задом крутити перед чужими мужиками? Ах ти ж…!
Дмитро заспокоївся, впав на ліжко, і заснув. Леся виповзла з кімнати, вмилася холодною водою, зібрала тільки необхідні речі, схопила сонного сина на руки і вибігла з хати.
Дорогу її перегородила свекруха:
-Що, вирішила втекти? – Біжи до того, від кого дитину нагуляла. Пригріли на грудях зміюку. Мало того що бідна, то ще й байстрюка свого нам на шию повісила. Ігор зовсім не схожий на батька. Йди геть!
Я знайду йому хорошу дружину – не рівня тобі буде. І господиню, і розумницю, і красуню, і заможну… Не слухаючи виправдань невістки, Галина Петрівна зачинила ворота за невісткою.
Леся востаннє подивилася на свій молодий садок, витерла сльози і пішла до матері у сусіднє село.
Потім вони переїхали у місто, мама гляділа Ігоря, а Леся влаштувалася на роботу. Через декілька років Леся вийшла заміж за .порядного, спокійного чоловіка. Мають спільну доньку Орисю. Вони відкрили власну пекарню. Ігор вже студент, вчиться на архітектора. Життя склалося добре…
Минулого тижня Лесю зустріла колишня сусідка Тоня, і сказала, що Галина Петрівна залишилася сама, доживає віка в порожній хаті. Дмитро помер від інфаркту, а його друга дружина забрала дітей і переїхала до батьків.
Через кілька днів Леся зібралася і, незважаючи на те, що чоловік і син відмовляли її від поїздки, все ж поїхала в село.
Колись горда, навіть пихата Галина Петрівна, зараз перед нею сиділа згорблена маленька бабуся з вицвілими очима, кинута невісткою та онуками напризволяще. Нікому не треба у цьому житті.
-Лесю, дитинко, це ти?Ти зовсім не змінилася… – здивовано запитала вона.
-Я! -Посміхнулася Леся. – Я вам продукти привезла, ліки. І фотографії.
Галина Петрівна гірко заплакала. Вона так любила свого сина, що не хотіла його ділити з невісткою. І своїми ж руками зіпсувала їм життя своїми докорами. А час минув…Якби можна було все повернути…
Галина Петрівна відкрила альбом з фотографіями юного красивого Ігоря й заплакала. Зі сторінки на неї дивилися молоді усміхнені очі Дмитра…
