**Щоденниковий запис**
Сніжинки летять назустріч…
Двадцять років разом чималий строк. І як у всіх, у нас з Романом бували напружені моменти.
Двадцять років… Виростили сина, Дмитра. Навчається в університеті, живе в гуртожитку, самотужки. Як там він? Треба подзвонити. Не скаржиться, думала я, вкрившись пледом у кріслі.
Син завжди був наполегливим, як і я. Тому нам легко розуміти одне одного. Чому ми з чоловіком не народили ще одну дитину? Хоча я й мріяла… Та життя склалося інакше, і тепер я певна, що все правильно.
Познайомились у студентські роки, одружилися на третьому курсі, на четвертому вже народили Дмитра. Добре, що мати допомагала не довелося брати академвідпустку. Разом і закінчили навчання.
Не одразу все вдавалося. Грошей не вистачало, але з часом, як кажуть: «минуло, як той дим з білих яблунь…»
Роман знайшов роботу у великій компанії, з часом дійшов до посади заступника гендиректора. Мені ж не так пощастило працювала звичайним менеджером в іншій фірмі.
Роман одразу попередив:
Можу влаштувати тебе до нас, але не хочу. Колись Ілля взяв дружину в офіс тепер у них постійні сварки. Вона його ревнує навіть до прибиральниці.
Зрозуміло, Рома, відповіла я. Робота це одне, а сімя інше.
Він завжди був серйозним. До інших жінок не падав, хоча й, як усі чоловіки, міг подумати дещо. Але дружині не зраджував, хіба що трішки фліртував. Без цього ніяк жінки самі часто навязуються.
Я ж не вміла стримувати ревнощі. Іноді влаштовувала скандали. Зараз сиджу, дивлюся у вікно на сніг. У телефоні його фото. Знайоме, рідне обличчя.
Усміхається, а мені боляче. Хоча б подзвонив… думаю. Відчуваю себе самотньою, наче не на своєму місці. А все через свою гордість не змогла першою піти на примирення.
Півроку тому Роман сказав:
На роботі корпоратив, усі з дружинами. Готуйся.
Потрібно нове плаття, відповіла я. Вони поїхали до ТРЦ. Вибір приголомшив його.
Ого, Ганно, ти в мене справжня красуня! скрикнув він.
А ти думав! сміялася я.
Той вечір досі стоїть перед очима. Він танцював з колегами, особливо з бухгалтеркою Марією, яка так часто щось шепотіла йому на вухо.
Мене ж посадив із своїм другом Валерієм, який без кінця розповідав про відпочинок у Туреччині. Я вдавала зацікавленість.
Після вечора чоловік відразу помітив мій настрій.
Не сподобалося, як ти поводився, випалила я. Чому весь час залишав мене з Валерієм?
Ти хочеш, щоб я весь вечір сидів біля тебе? відповів він.
Ми сварилися… Нарешті він сказав:
Мені набридли твої ревнощі. Думаю, нам треба розійтися на час.
Я відвернулася до вікна, щоб не показати сліз. Гордість не дозволила сказати, що я не хочу цього, що ревную тому, що люблю його…
Я теж так вважаю, пролепетала я.
Наступного дня він пішов.
Вечорами я думала: «Можливо, варто було частіше казати, як люблю його. Менше ревнувати, більше довіряти…» Але тепер усе здається запізнілим.
Наближався Новий рік. Я дивилася на сніг, а в голові крутилися спогади.
Телефон задзвонив мама.
Ганнусю, ми чекаємо вас із Романом на свята. І Дмитра теж.
Я не наважилася розповісти правду і пообіцяла приїхати.
Пізніше подзвонила Роману.
Мама запросила нас на Новий рік. Не хочу їх засмучувати…
Він погодився. Ми зустрілися через два дні, довго вибирали подарунки. Я сміялася, почуваючись щасливою, як не відчувала себе півроку.
Він допоміг мені донести покупки до дому, а я невпевнено запропонувала:
Зайдіш на чашку чаю?
Дуже хочу, прошепотів він і раптом обійняв мене.
Я підняла очі до неба. Сніжинки летіли назустріч, а мені здавалося, що й саме небо пливе до нас. Я була щаслива. І він теж.
