Ми з чоловіком поспішали на вечірку до друзів. Як завжди, запізнювалися. Думаєте в цьому винна я, зовсім ні. Олександр полюбляє лежати до останнього, а потім збиратися нашвидкуруч. При чому обов’язково щось забуте, і ми декілька разів вертаємося додому.
Цього разу чоловік не згадав про телефон. Я вирішила сама повернутися по його, а Олександр йде до машини. Зайшовши у квартиру, довго шукала телефон, аж поки не здогадалася зателефонувати. Він лежав у спальні на тумбочці, а під ним якась записка. Я не хотіла читати, але якась невідома сила потягла мою руку до неї.
Коли розгорнула, в ній написано «приходь до готелю, кімната номер 104». Я стояла в нерішучості. Спочатку хотіла схопити ту записку і кинути чоловіку в обличчя. Трохи заспокоївшись, вирішила поводитися спокійно, а завтра поїхати, побачити, з ким зустрічається мій чоловік у готельному номері.
В машині їхала задумлива. Олександр щось розповідав, жартував. Я через силу посміхалася, спостерігала за ним. Ну ні разу не відчула, що чоловік зраджує. Зазвичай, як розповідають, це відчувається, прохолода в стосунках, чи відчуття. А я нічого не відчуваю. Як вірити?
Вечірка у друзів мене не радувала. Ходила без настрою. За то Олександр в центрі уваги, та ще й випив. Прийшлося ночувати у друзів. Всю ніч я думала, як мені поступити? Чи може не їхати, не слідкувати. Жити далі, але я ж не зможу далі сліпо довіряти чоловіку? Такі роздуми до самого ранку. А вранці заснула. Проснулася, а мені говорять, що Олександр поїхав у невідкладних справах. І це у вихідний день невідкладні справи.
Більше не роздумувала, викликала таксі й поїхала до готелю, тим більше що вже перша година дня, я запізнилася. Зайшла в готель і швиденько попрямувала до кімнати 104. Стукаю. Двері відчиняються і я опиняюся в обіймах свого чоловіка.
– З річницею подружнього життя, кохана.
Тільки наразі згадую, п’ятнадцять років.
Ми гарно провели цей день, свято вдалося. Але надалі просила Олександра не писати такі записки. Я спокою не мала від тієї хвилини, коли прочитала її.
