ЛІДОЧКА
Сергій Васильович уважно оглядає штани та сорочку й роздратовано кидає їх назад на крісло. Як у цьому йти кудись?! Штани пожмакані, ні натяку на стрілку, а на задній частині блищать навіть не натяком, за останній час він схуд десь на пять кілограмів, і штанини звисають мішком. Сорочка взагалі вже не виглядає як належить замість блакиті стала сірою, манжети обтріпані, комір мякий ганьба така! У такій Лідочка не випустила б його навіть у місцевий маркет, а він же ходить у ній до університету лекції читати. Раніше йому було байдуже до одягу, завжди виглядав не просто пристойно, а ледь не денді. Тепер про таке й не мріяти.
Колись йому не потрібно було навіть задумуватись нові сорочки, костюми, куртки, краватки, кепки та розкішні туфлі зявлялися самі собою, досить було руку в шафу просунути або кинути Лідочці: «Завтра треба виглядати гарно…»
Ех, Лідочко, Лідочко, що ж ти накоїла? Не чекав від тебе зради. Була ж молодша майже на десяток літ, ніколи серйозно не хворіла, та й цього разу нічого страшного не мало статись. Просто температура кілька днів, кашель дивний. Якби не новий навчальний рік, не пішла б та до лікаря попила б свої травички й усе. Але санкнижка наказали разом з іншими вчителями йти до лікарні.
Формально простий захід, районна поліклініка, а вийшло все як у страшному сні просто звідти Лідочку спрямували до лікарні, і закрутилось. До Нового року все вирішилося остаточно. Сергій Васильович розумів головою, але ту поліклініку зненавидів ніби це вона винна, хоча саме там запідозрили недобре й підняли тривогу. Та йому, як малій дитині, здавалося: раз з неї все пішло, то й відповідальна вона.
Познайомились вони з Лідочкою, коли він був аспірантом другого року й проводив у студентів семінари з математичного аналізу. Лідочка першокурсниця, його учениця. Дивина: завжди йому до вподоби були дівчата яскраві, галасливі, статні, а вона ще як дитя: щоки від морозу рожеві, веснянки в лютому, пухкі пальчики з обгризеними нігтями й чорнильними плямами. Ось ці самі пальчики й підкорили серце.
Так умилявся, що й не зчувся почав проводжати до дому, гостювати й разом з Лідоччиною бабусею ліпити вареники. А далі що ж іще залишалося тільки одружитись! Прожили разом майже сорок літ Лідочка розповніла, обрізала коси, курила дві пачки на день, дослужилась до завуча у математичній школі, а Сергій Васильович усе бачив ті самі дитячі долоні з обгризеними нігтями й шемраво тягнуло серце, іншої й не потрібно було.
Не можна сказати, що то була ідилія. За стільки років усяке бувало. І у Сергія Васильовича перед Лідочкою були провини з десяток дрібних і парочка серйозних, десь навіть із втечею з дому. Але й Лідочка не залишилась осторонь по три роки ходила на зустрічі до директора підприємства, що опікувався школою. Та були дві доньки, а вони ті якорі, що втримали родину у найбільші бурі.
Було теж не зовсім справедливо: спочатку жебракували, жили тісно, потім діти постійні дитсадки, гуртки, художні, музичні школи, фігурне катання, дитячі болячки… А зараз і простора квартира, й доньки живуть порізно, мають своє життя, й онуків показують хіба на великі свята. Можна було б пожити, нарешті, для свого задоволення А Лідочка он воно як. Та й як далі жити, інструкцій не залишила
Він настільки не чекав такої підступності, що не відразу й зрозумів, що сталося. Навіть на поминках поводив себе швидше, як на якомусь дні народження, а гості відзначили, що журба в нього, мовляв, невелика й співчуття зайвого, може, й не треба. Та дарма. Просто усвідомлення прийшло пізніше здається, лише навесні, місяці через три. І тоді зовсім занепав, схуд, майже не міг залишатися вдома сам.
Об’єднатися з доньками не вийшло б: одна по світах з екологами рятує дельфінів десь під Одесою, то птахів відстежує над Дніпром; інша, повністю у сімейних клопотах, з чоловіком, по вуха у вихованні сина, для батька там місця не було. І Сергій Васильович почав блукати по друзях.
Назвати ті візити гостинами важко: приходив серед ночі, їв від душі, дрімав у кріслі, мовчки пив чай з пряниками чи печивом, засипаючи крихтами і обноски, і стіл; сидів тихцем, аж поки залишатися не ставало зовсім незручно, тоді плентався до дому, щоб за день-два знову зявитися.
Дома ж взагалі не їв хоч із Лідочкою сорок років і був домашнім кухарем, для себе готувати було байдуже. Одразу постарів, осунувсь, занедбаний друзі забили тривогу і вирішили, що треба його швидко одружувати.
І от знову доведеться йти цим вечором у театр із якоюсь Ганною Костянтинівною. З того нічого не вийде. Навіть із Лідочкою Сергій Васильович у театр збиратися не любив більше для неї. Йому то все здавалося неприродним, штучним і, частіше, нудним. Але Лідочка була така захоплена, колекціонувала програмки, потім розповідала про побачене, що відмовити їй було неможливо.
Тепер ж його вигадливі друзі знову підсовують квитки, і він волочиться з чужими жінками по вечірньому снігу на якусь виставу, сидить зі знеможеною спиною в тісному кріслі, майже задихається від чужих парфумів, у перерві пригощає їх соком і пиріжками, а сам тільки мріє швидше повернутися додому й заритись обличчям у подушку, що досі, здається, пахне Лідочкою, чи, може, просто здається. Але друзів кривдити соромно, тому йде. І розумом розуміє: самотньо жити вже несила, хоча навіщо це життя взагалі, ще не ясно.
Сьогоднішня Ганна Костянтинівна виявилась досить молодою та приємною жінкою. Сергій Васильович навіть подумав, що років з десять тому це була б саме та, за якою він би із задоволенням упадав. Молодша його аж на пятнадцять, мініатюрна, доглянута, розумна, цілковито світська.
Поруч із нею він сам собі здається ще старішим і занедбаним. Але вона явно дає зрозуміти, що має інтерес, сипле ідеями щодо наступних вихідних.
Й вистава нічогенька, щонайменше коротка, без антракту. Хоч далі логічно кудись запросити її у кафе, але фарт на його боці. Ганна Костянтинівна зізнається, що мешкає неподалік від театру, поруч із метро, сьогодні вдало вдалося печене й пиріг, і запрошує на вечерю. Очевидно, все було заплановано заздалегідь, але йому так хотілося домашнього затишку, що навіть не вдає байдужість з охотою погоджується.
Тут Ганна Костянтинівна була на висоті. Квартирка чистенька, затишна, пахне корицею й ваніллю. Господиня перевдягається в зручний спортивний костюм ще молодша і гарніша, порається на кухні, пригощає разноманітними стравами, веде легку розмову. Сергій Васильович навіть задумався, що можна було б залишитись тут назавжди у цьому затишному пряниковому домі, де минуле не тягне з нього життя кожної ночі й не лізе вдень з-поміж речей, а почнеться нове, світле.
Додому повертається вже глибоко за опівніч, домовляються із Ганною на завтра піти на виставку в Музей приватних колекцій, потім разом купити новий одяг, аби не ганьбити даму, а в суботу запланувався родинний обід у неї вдома. Взагалі, вона б воліла на дачу поїхати, але донька попросила забрати внучку зі школи, тому вирішили в суботу обідати з внучкою вдома, а на дачу в неділю.
У суботу Сергій Васильович із ранку сходив до перукаря одразу скинув років пять, підсилив молодечий імпульс, одягнув нову модну клітчасту сорочку й мякі вельветові штани, купив квіти та плитку шоколаду для внучки і вирушив до Ганни Костянтинівни.
Вже на сходах у підїзді пахло смаженою качкою й чимось печеним, Сергій Васильович зловив себе на муркотінні й на тому, що усміхається власному відображенню у дзеркалі старого ліфту.
Аня зустріла його тепло, одразу повела на кухню обідати.
А де внучка? питає Сергій Васильович.
Зараз покличу, вона вредна трохи, зовсім не хотіла вийти, сидить у спальні.
Сергій Васильович тим часом поставив квіти у вазу, відкрив пляшку вина і сік для дівчинки, нарізав хліба й сів до столу.
Знайомтесь, Сергію Васильовичу! Це моя внучка, Лідочка!
Він побачив великі прозорі очі, рожеві щоки та ріденькі веснянки на кирпатому носику. Лідочка глянула на нього насторожено й від хвилювання гризла ніготь на великому пальці. «Добре б не зомліти прямо тут», подумав Сергій Васильович і поспішно вийшов з кімнатиСергій Васильович завмер, затиснув у руках склянку соку так міцно, що побіліли кісточки пальців. На мить кімната роздвоїлася, запах качки й кориці наповнив не лише кухню, а й усе його спустошене нутро. Ці веснянки, вся ця дитяча незграбність раптом повернули його у той далекий лютневий ранок, коли він проводжав маленьку Лідочку до школи, і вона так само гризла ніготь, а він, сміючись, намагався сховати її руки у рукавички.
Лідочка відвела погляд, але вже за мить кинула:
А ти знову будеш робити вареники?
Сергій Васильович відчув, як стискається серце, і невідомо чому усміхнувся, трохи криво, але щиро, настільки, що Аня, помітивши це, полегшено зітхнула.
Якщо дасте мені рецепта, лагідно відповів він, зробимо цілу гору.
Лідочка повільно розправила спину, і в її погляді промайнула обережна цікавість.
А ти вмієш правильно ліпити краї? Бо моя бабуся казала, що вони мають бути міцні й гарні
Я стараюся, але, мабуть, мені хтось має показати, як треба, Сергій Васильович кивнув, простягаючи їй шматочок шоколаду. Вона ніяково, але прийняла, і ніготь покинув її вуста.
Аня обійняла внучку за плечі, і Сергій Васильович побачив у цих обіймах і минуле, і розчахнуту можливість майбутнього. Захотілося жити не просто із кимось, а для когось. Об журнальний стіл легенько постукав кухонний молоточок сигнал, що пора братися до вареників. Він нерішуче підвівся, і разом із дівчинкою став біля великої миски, у яку Аня всипала борошно.
Пальці Лідочки були ще незграбні, ті самі, далеко не ідеальні, і це чомусь гріло душу. Сергій Васильович усміхнувся їй:
Знаєш, у мене була одна дуже дорога людина з такими самими чарівними веснянками. Вона навчила мене робити все з любовю.
Лідочка кивнула задумливо.
А давай будемо разом вареники для всіх і для тих, хто тут, і для тих, кого немає, раптом сказала вона, вкладаючи шматочок тіста йому у долоню.
І він з подивом зрозумів: гострий біль змінюється теплом, а в душі, наче спалахнувши світлом, проростає тоненька нова надія. За вікном падав сніг тихий, легкий, зовсім не сумний. Життя, попри все, вперто продовжувалося.
У цю мить Сергій Васильович вперше за довгий час відчув, що може починатися нова глава, в якій місце для Лідочки все одно знайдеться хай навіть тепер вона зовсім інша, весела, із веснянками, і простягнутою для нього долонькою.
