Я була на сьомому небі від щастя, коли дізналася, що вагітна. Ця дитина була бажаною для мене та чоловіка, адже ми довгий час не могли зачати. Від самого початку вагітності я була дуже відповідальною. Вчасно ходила на огляд до лікаря, здавала усі необхідні аналізи, проходила УЗД-обстеження.
За всіма показниками моя вагітність протікала вдало, не було жодних відхилень. Проте на сьомому місяці вагітності щось пішло не так. У мене почалися передчасні пологи. Наша донечка народилася недоношеною. Лікарі не давали жодних гарантій та попереджали, що варто готуватися до найгіршого.
Доньці дали тиждень. Сказали, якщо за цей час буде спостерігатися позитивна динаміка, то дівчинка виживе, якщо ні, то краще буде відключити її від апарату й не мучити ні себе, ні дитини. Я молилася день та ніч й благала Господа залишити мені мого маленького Янгола. Через кілька днів Богданка почала набирати вагу. Схоже вона також не збиралася відмовлятися від свого шансу на життя.
Лікарі робили усе можливе, щоб поставити мою крихітку на ноги. Проте нас не було чим порадувати. Так, Богданка житиме, але уже має повно проблем зі здоров’ям. Потрібно буде провести операцію та пройти тривалий курс реабілітації. «Якщо ви відмовитеся від неї, вас ніхто не буде засуджувати. Не всі молоді пари готові пожертвувати своїм життям заради хворої дитини».
Мій чоловік злякався й поставив мені ультиматум: ми повинні залишити цю дитину, бо ще зможемо народити іншу, здорову. Якщо ж я не послухаюся, то втрачу чоловіка. Звісно, я обрала дитину. Хіба він може зрозуміти, як це виношувати в собі маленьке життя, відчувати її поштовхи, чекати на першу зустріч, взяти маленьку ручку у свою долоню та поглянути в ті оченята, які шукають у тебе захисту. Ні, чоловікам цього не зрозуміти.
З пологового я з Богданою поїхала до своїх батьків. Вони мене підтримали й не очікували, що зять виявиться таким негідником. Спільними зусиллями ми вибороли для нашої дівчинки можливість жити звичним життям. Я не буду описувати весь той жах, який довелося пройти та пережити. Головне, що Богдана жива та тепер здорова.
Під час нашої поїздки до санаторію я познайомилася з тамтешнім масажистом. Ми розговорилися. Хоча раніше я не дозволяла собі бути слабкою, проте поруч із цим чоловіком, відчувала, що можна бути відвертою. Розповіла історію народження Богдани, про ультиматум колишнього, численні операції та реабілітації. Михайло слухав уважно, не перебивав, а коли я закінчила – міцно обійняв мене та запевнив, що відтепер піклуватиметься про нас з донечкою. Це було справжнє кохання, єдине та неповторне.
Батьки прийняли Михайла у нашу родину з великою радістю. Ми одружилися. Богдана отримала тата про якого завжди мріяла, а я чоловіка, якого навіть боялася собі уявляти. Тепер ми чекаємо на появу спільної дитини і я не переймаюся, що щось може піти не так. Поруч з таким чоловіком я більше нічого не боюся.
Я поділилася своєю історією, щоб вона слугувала натхненням для тих, хто зараз знаходиться у важкій ситуації й думає, що більше ніколи не пізнає радості. А ще, щоб ви, любі жінки, ніколи не сумнівалися, щоб не сталося – обирати потрібно дітей.
