**Щоденник.**
Ми з Володимиром зустрілися ще в університеті. Обоє мешкали в гуртожитку. Що будемо разом, вирішили відразу, але лише після навчання. Як завжди, життя внесло корективи до простих планів закоханих. На останньому курсі я завагітніла.
– Воводю, що робити? – Я в розпачі дивилася на нього. – Ти ж знаєш, яка у мене мати строга? Відпускати на навчання не хотіла. Ледь умовила. Обіцяла, що не повторю її долю, не народи без чоловіка. А тепер як? Як я повернуся додому? Мати вб’є мене. – Я прикусила губу, щоб не ридати.
Володимир теж злякався, але зробив по23чоловічому, щоб захистити мою честь. Його батьки не ставили умов, коли відпускали сина в велике місто. Він любив мене, тому запропонував одружитися. Державні іспити на носі – не до весілля.
Подзвонив батькам, чесно у всьому зізнався, сказав, що приїде з дипломом і дружиною. Вони, звісно, лаялися. Та що поробиш – хай приїжджають.
Я ховала випинаючий живіт за спиною чоловіка, стоячи в тісній передпокої його батьків. Батько хмурився, матір хитала головою і дорікала нам, що поспішили з дитиною, одружилися без благословення. Не до добра це. Хіба так починають життя? Поскаржилися, поворчали, але вирішили допомогти. Продали дачу, зібрали останні гроші й купили нам однокімнатну квартиру.
– Чим могли, тим допомогли, а далі самі, – напутствував батько.
Через два місяці я народила доньку.
Володимир працював, але грошей постійно не вистачало. Батьки й так віддали все. Соромно було їх тягнути – треба самому заробляти. Колишній шкільний друг запропонував торгувати комп’ютерами.
– Справа стояча. Зараз саме час – техніка нарасхват. У мене є постачальники, домовлюся. Ти якраз вчасно повернувся. Ти в комп’ютерах шариш, а я тільки розбираюся. Разом розкрутимо! – переконував він.
Дев’яності з рекетом минули. Ризик є, але все легально – варто спробувати. І Володимир погодився. Та довелося позичити чималу суму для старту та спільного бізнесу.
Товар купували неліквідний, зате дешевий. Володимир доводив його до ладу, встановлював програми, ремонтував при потребі. Продавали втридорога. Справа пішла. Він не лише повернув борг, а й купив двокімнатну квартиру.
Донька підросла – час віддавати її до садка. Я мріяла про роботу.
– Сиділа б вдома, грошей вистачає. Нащо тобі це? – бурчав Володимир. – Пора б вже про сина подумати.
– Дайте трохи відпочити. Я ще й від пелюшок не відійшла. Після університету ні дня не працювала. Та й Катрусі корисно з дітьми спілкуватися. Як потім до школи піде? – умовляла я.
Але до садка просто так не потрапиш – місць нема. Мені запропонували працювати нянею – тоді й доньку візьмуть. Я не вагалася.
– З вищою освітою – нянею? Не сором мене! – гарчав Володимир.
– Не сердься. Це лише на рік, аби Катрю взяли. Потім звільнюся й знайду нормальну роботу. Донька завжди на очах. Хіба погано? – м’яко переконувала я.
Тоді онлайн-робота ще не увійшла в моду. Інтернет був повільний. Володимир поворчав, та погодився.
Спільний бізнес ішІ ось одного вечора, коли Тошка грівся на її колінах, а за вікном падав перший сніг, Люба зітхнула і прошепотіла: “Буде добре…”
