Мене звуть Ліля. Мені 45 років, моєму чоловікові – 47. У шлюбі ми прожили вже двадцять три роки. У нас є дорослий син Владислав, якому двадцять один рік. Він вже два роки живе окремо.
Ще два місяці тому я вважала себе найщасливішою жінкою. У мене є дах над головою, автомобіль, дорослий син. Чого ще потрібно для гармонії та душевного спокою?
З Тарасом ми жили дуже добре. Між нами ніколи не виникало серйозних непорозумінь чи скандалів. Він весь час складав враження хорошої, врівноваженої людини. Ми маємо все, що потрібно для життя. Грошей у нашій сім’ї також вистачає.
Живемо та насолоджуємося життям. Я працюю перукарем. Ще зі школи мріяла створювати красу, і ось вже п’ятнадцять років ця мрія – справа всього мого життя. Чоловік має невеличку фірму з виготовлення вікон та дверей. Через великий обсяг роботи його часто немає вдома.
А зовсім недавно наша сімейна ідилія зруйнувалась в один момент. Все моє життя просто перевернулося з ніг на голову. Того дня в нас з чоловіком була річниця весілля, тож я вирішила приготувати святкову вечерю. Все підготувала, привела себе в порядок та стала чекати Тараса з роботи.
Я почула дзвінок у двері. Дуже здивувалася, бо знала, що чоловік має ключі. Я відчинила та побачила перед собою Тараса. По вигляду його обличчя одразу зрозуміла, що щось не те. Він зніяковіло дивився на мене та ніби боявся переступити поріг квартири.
– Лілю, тут така справа. Я маю тобі дещо розповісти…
З його плечей виглянула молоденька вагітна дівчина.
Перше, що спало мені на думку – це, мабуть, дівчина мого сина. Краще б так і було. Але…
Тарас провів її у вітальню, а сам покликав мене на розмову.
Коли він почав все розповідати, я не відчувала землі під ногами.
– Лілю, пробач…Не знаю, що на мене найшло. Два місяці тому ми з колегами ходили в кафе, там я і зустрів Дарину. Ми провели разом лише одну ніч, клянусь тобі. Але я не можу тепер покинути її вагітною. Я люблю тебе, ти це прекрасно знаєш. Але Дарині ніде жити, в неї тут нікого немає. Благаю, нехай вона до пологів поживе в нас… Тільки не покидай мене.
Я, не мовивши жодного слова, просто вийшла.
Ще б пак! Ця коханка така тиха, закохано дивиться Тарасові в очі. Ні в чому йому не суперечить. На відміну від мене…
Їй трохи більше, ніж нашому синові. 24 роки. Який сором. Вся така мила, наївна…аж шкода її.
Але тільки дивлюсь на її живіт, і хочеться кричати. Мене вивертає від болю та образи. В такі моменти хочеться накинутися на неї.
І ось вже тиждень ми живемо разом. Добре, що син живе окремо і поки навіть не здогадується про те, що твориться в нашому домі.
Тарас байдуже та холодно ставиться до неї, а від мене ні на крок не відходить. Він спить на підлозі, адже відчуває себе винним. А Дарині ми виділили окрему кімнату.
Перші я дні я плакала, кричала. Я ніяк не можу звикнути до цієї думки. Як мені далі жити? Я його кохаю, та й бачу, як Тарас щодня просить дати йому шанс.
Вагітність в його коханки проходить важко. Після народження дитини Тарас планує зняти Дарині та дитині окреме житло і допомагати їм фінансово. Дитину він хоче визнати та записати на себе. А жити хоче зі мною…
Як же мені соромно… Моє життя перетворилося на пекло… Відчуваю, що далі так більше не зможу.
Я втомилася…Хочу втекти, все забути. Чому це не страшний сон?! Ніяк не можу звикнути до цієї думки. Як тепер бути?
