Колись давно, у маленькому містечку під Полтавою, жила була Ганна. Всі в поселенні щиро дивувались і зітхали: яка ж погана та Ганна! Та така погана, що аж жаль на неї дивитись.
Сусідки, навіть у найближчих подруг, постійно знаходили привід нагадати Ганні мовляв, одна ти нещасна, ні чоловіка, ні діти коло тебе не вертяться. А син дорослий, вже сам по собі в Харкові влаштувався. Самотня Ганна, нікому не потрібна. Прийде у понеділок до своєї бухгалтерії, а там кожна хвалиться, як весь тиждень прибирала, мила підлоги, варення варила, на дачі з чоловіком капусту різала.
А Ганна мовчить, бо й казати нема чого: чоловіка нема, дитину не веде до школи, ну то й сидить, посміхаючись у хустинку.
Ідучи з роботи раніше, всі обережно кидають на неї косі погляди: вже знають, пару раз на місяць таке буває. Всі впевнені то до коханців їде. Бо ж яка іще причина може бути у такої пані, як Ганна? Всі дружно шепочуться: «З Ганною щось не так, багатенько в неї знайомих чоловіків.»
А вони ж ото справжні господині, і сварять Ганну, яка, мовляв, погана, а самі то при ділі: і чоловік при справі, й діти, і город повний роботи.
І вдома так само. Мама Ганни, тітка Оксана, сідає поряд і вічно журиться:
Ганно, доню, ну що ти така у мене?
А яка я, мамо? сумно відповідає Ганна.
Та ні до ладу, ні прибрана. Хоч би вже якогось чоловіка собі знайшла. Часу ж трохи є, може і другу дитину б народила он, всі вже після сорока народжують
А навіщо мені той чоловік, мамо? І дитину від незнайомого для чого? У мене Сашко є, його і так вистачає. А що, забагато щастя комусь треба, щоб бігти донизу, поки штани не падають?
Ганно, ти що таке кажеш?! Он у тебе є Олег
А чому ні? сміється Ганна. Олег до театру раз на тиждень кличе, квіти приносить, путівку під Львів купив, по господарству не гнобить, речі прати не змушує, з матірю на город не посилає, дідівських шкарпеток не вимагає. Рай, та й годі.
Рай? Це все на голові його бідної жінки тримається
А треба воно мені, мамо? Мені за сорок, я вже була двічі заміжня і двічі вже з того щастя, як із пожежі, вибігала.
Перший чоловік, якщо памятаєш, теж не з бідаків. Казала мені біжи за нього, він розумний, старший, статечний За пять років ні разу не вискочила з дому сама, нічого не можна було: ні з подругами, ні навіть з сином. Лише тягнути йому на собі хату, і золота не треба! А виставляв мене перед людьми, ніби іграшку на полиці, і сам же ляскотів інших жінок. Коли розійшлися, дяка бабусі, зібрав усього в хату навіть мої панчохи
А другий? Полюбила, одружилась. Вдень навчалася, ввечері працювала, щоб не обтяжувати ні тебе, ні батька.
Ганно! Я хіба колись пожалкувала шматка хліба тобі чи Сашкові? Хіба відмовила у чомусь?
Ти ні. Але не всі як ти. Є ще й батько, і брат наш Ярко, що любить полежати, доки ти на двох роботах рвешся. Ти у магазинах, а вони на дивані чи за компютером.
З великої любові вдруге вийшла заміж, але змінилось щось? Все те саме: ти нікому нічого не винна, а всі вважають, що винна. Любий чоловік на дивані, Ганна вся у роботі: і до садочка, і з магазину, і бігом додому. А ключ на шию, бо машина не для неї, чоловікові ж потрібніше.
Готувати, прибирати, дітей вкладати, і навіть відпочити нема коли. А потім ще й в гості, на черговий обід, а ти знову на кухні стоїш.
Ганно, всі так живуть, доню.
Хай живуть, а я більше не хочу, мамо.
То як ти минулу суботу провела?
Та як Ярко з Марисею привезли мені Олю та Іванка, я з ними гуляла, млинці пекла, пил протирала, ввечері все туди-сюди, а потім у першу ночі спати лягла. А зранку знову млинці, діти, потім курочку запекла, салатів наготовила, пекла піцу, зустрічала-проводжала, ледве жива в ліжко впала
А памятаєш, мамо, щоб я на тебе малу дитину зіштовхнула і бігла відпочивати?
Та ні, ти завжди все сама
А знаєш, як мої вихідні минули минулого тижня, мамо? В пятницю зателефонував Сашко, спитав, чи візьму Тихона, кота їхньої Марини, на вихідні самі в гори зібралися. Я не відмовила, чого ж ні? Привезли мені піцу, кота лишили, самі поїхали.
Я наїлася тієї піци і цілу ніч дивилася фільми бо вже не треба стрімголов вставати у вихідний. Перемила пил, попрала, зателефонувала тобі покликати до музею чи просто пройтися. Взяв тато. Каже: мама вкалює, з онуками, а я бариня, по виставках їжджу.
Але я образу залишила бо навіщо? Пішла в музей: твого улюбленого художника виставка, згадала, як любила його раніше. Потім у кафе відпочила, купила собі щось дрібне, повернулась додому Тихон у сні, ніяких турбот.
У неділю з котом спала до одинадцяти. Хотіла тебе запросити покататись на катері по Ворсклі, але слухавку взяла Марисю ти зайнята, щось на кухні миєш Увечері подзвонив Олег, запросив у ресторан. Чому не піти? Я вільна жінка, нікого не ставлю до відповіді ми не обтяжуємо одне одного проблемами.
Я й пробувала зустрічатись із неодруженими, мамо. Але всі шукають маму, або з дітьми, або з гіркими образами на минуле. Один такий прямо заявив житимемо на мою зарплату, бо він усе віддає на аліменти, а головне нагодує мене рибою. Спитала: моїй дитині допомагатимеш? Образився до глибини душі. «Є ж у Сашка батько от хай він і допомагає!» Справедливо? Хай так, але ж у Сашка ще й мати є я.
Отак я і стала «поганою»: дрібязковою, обачною, жадібною не захотіла садити на неробу сина. А тепер у мене є Олег. Я вважаю, що так для мене краще. Може комусь соромно, але мені ні.
Єдине, що болить що ти, мамо, живеш не для себе. Тому я й змушую тебе інколи вириватися з дому, навіть якщо треба збрехати, що мені потрібна допомога. Мам, зі мною все гаразд. А зараз ми підемо із тобою кудись, ти хоч трохи відпочинеш. Я так хочу провести час із тобою, мамо.
Та ти що, Ганно! А як же тато?
А що з ним? Здоровий?
Та здоровий, але обід же
Не вірю, що ти не приготувала заздалегідь.
Але ж його треба підігріти, і Ярко ще
Мам, я ображуся, якщо не підеш Дозволь мені хоч іноді бути хорошою, пішли разом відпочинемо!
В понеділок на роботі жінки діляться, як «на відпочинку» втомились. А Ганна мовчить і таємниче посміхається. Всі ж знають Ганна не така. Йде легко, а в очах блиск та спокій, відомий тільки їй. І всі впевнені: в голові у неї тільки щось поганеІ от, коли після обіду хтось тихенько спитав:
Ганно, як твоя неділя минула?
Вона на мить замислилася і раптом щиро відповіла, навіть не стишивши голосу:
Я була з мамою в музеї, потім гуляли парком босоніж, а ввечері їли морозиво на лавці, дивились, як розцвітає бузок і слухали, як тихо радіє серце від простих речей.
У кімнаті на мить повисла тиша. Хтось всміхнувся, хтось відвернув козирок календаря, а хтось задумався, чи давно сам собі дозволяв таку легку й дивну радість.
А Ганна підвелася, вмить зібрала докупи свої папери, обережно поправила хустинку і, дивлячись у вікно на весняне сонце, подумала:
“Я не погана. Просто я своя. І щаслива.”
І з цим невидимим, але справжнім щастям вона вийшла на вулицю, де співали птахи, розганяючи всі сумніви, як вітром, залишаючи по собі лише мякий слід нової, справжньої весни.
