Дуже боляче усвідомлювати, коли ти живеш з людиною, яка не хоче від тебе дітей. Зі своїм першим чоловіком я прожила в шлюбі 10 років. Усі ці роки я мріяла про радість материнства. Ілля, мій колишній, не розділяв цю ідею зі мною. У нього для цього не було то можливості, то часу, то й так добре йому жилося.
Я вийшла заміж, будучи студенткою. Ми – молода сім’я, ще без твердого ґрунту під ногами. Він уже працював, я ще закінчувала навчання в університеті. Після отримання диплома я влаштувалася на роботу і почала непогано заробляти. Життя почало потроху налагоджуватися. Ми навіть квартиру придбали в кредит, батьки подарували нам машину.
“Ну, – думаю, – житло власне вже є, автомобіль теж. Саме час про дітей подумати. » На той момент мені було вже 27 років. Коли я почала говорити на цю тему з чоловіком, він одразу починав змінювати тему, а коли я не зупинялася в пориві злості він починав кричати:
“Ліно, які в біса діти?! На ноги треба стати! Після 30 народиш!”
«Ну добре», – подумала я і стала жити для чоловіка і заради нього. Всю роботу по дому я повністю виконувала сама: і приготувати, і прибрати, і посуд помити, і сміття винести, і випрати, і попрасувати, і улюблених пиріжків йому на роботу завезти. Адже Ілля у той час починав власну справу- автомайстерню.
Відпочивати ми теж нікуди не їздили. Я повністю розчинилася у житті свого чоловіка.
Він лише приходив з роботи, вечеряв і завалювався в своє крісло перед телевізором. Іноді він ще міг грати до ночі в комп’ютерні ігри. А я жила з надією і сліпо вірила в його порожні обіцянки. Мріяла про ДИТИНУ!
Летіли роки… А я все чекала манни небесної…
За цей час чоловік сильно змінився, проте, на жаль, в гіршу сторону. Він став дуже злим і агресивним, часто нервував і зривався на мені. Його бізнес йшов вгору. Але і я на роботу ходила, а не дивлячись на це ще й встигали побутом займатися і завжди мала гарний настрій.
Я чекала свого 30-річчя дуже сильно. Напевно, у дитинстві так не чекала цього дня народження. Ми влаштували сімейне свято. Я приготувала романтичну вечерю, запалила свічки і прямо за столом вирішила запитати про наболіле:
Ну, що, Ілюша, мені вже 30! Пора подумати про дитинку!
Думати не рано, але заводити ще не час, – холодно відповів він. – Я хочу відкрити ще одну майстерню. Мені зараз не до дітей. Ну невже нам удвох погано?
Як же так? – не втрималася я. – Ти ж мені обіцяв, що після 30 будемо дитину заводити.
Правильно, я сказав після тридцяти, а це може бути і в 35, і в сорок. Чому ти до мене чіпляєшся?
Я ще не готовий ставати батьком! Що не ясно?
Його слова мене сильно поранили і тоді я нарешті почала прозрівати. Довго не думаючи, я йому теж поставила умову:
Даю тобі рік, дозріти для батьківства, якщо ні, то розходимося як в морі кораблі!
Йшов час, але розмова про дітей чоловік так сам жодного разу не підняв. Так минув рік. Я знову не витримала і знову заговорила перша:
Навіщо ти мене мучиш? Навіщо постійно годуєш обіцянками? Якщо ти не хочеш мати від мене дітей, то так прямо і скажи. Для чого ходити коло та навколо?
Слухай, дійсно, що це ми все колами ходимо. Кажу прямо: може нам взагалі краще розлучитися? Ти мене дістала своїми розмовами про дітей.
Скільки часу я витратила даремно, аби догоджати цьому егоїстичному чоловіку, який навіть не планував мати від мене дітей?
Через кілька місяців ми з чоловіком розлучилися. Квартиру та машину продали, гроші поділили порівну. Я дуже болісно переживала розлучення. Переїхала в інший район. Мій новий сусід Артем дуже мені сподобався. У той момент він став мені найкращим другом, а коли я остаточно оговталася після розлучення, то зрозуміла, що люблю його. Так ми стали жити разом, а через рік одружилися. Зараз, я – кохана дружина і щаслива мама, моєму синочку 3 місяці. Ми плануємо з Артемом мати велику родину.
Даремно я вірила обіцянкам першого чоловіка і все на щось сподівалася. Треба було відразу з ним розлучатися і не втрачати дорогоцінний час, який можна було прожити щасливо.
