Червнева історія
Ця історія почалась з того, що дитяче черевики, які моя знайома Олеся сушила на підвіконні через відсутність балкона, впали вниз.
— Я ж казала, що колись так і станеться, — буркнула мати Олесі, яка часто приходила посидіти з онукою. — Як тепер їх дістанеш? Сто разів повторила — по калюжах стрибати не варто. Сушити нема де, змінного взуття нема!
— Мамо, це ж червневий дощ! Така насолда пройіться по воді!
— Цього року червень надто дощовий.
Олеся перехилилась у вікно — на вулиці світило сонце, і справді, черевики впали на балкон знизу.
Був це новий будинок, жили вони там недовго, і ні Олеся, ні мати ніколи не бачили сусіда знизу. Казали, що там мешкав якийсь старий холостяк.
Мати з донькою часто журились через будову будинку: «Навіщо тому сусідові балкон, коли він там ніколи не з’являється? Зробили б на нашому поверсі, а то нам сушити нема де!»
— Іди зараз, подзвони йому. Яриночка в чому завтра до садочка піде?
Яриночка — кучерява дівчинка трьох років — не дуже переймалась тим, що завтра їй ні в чому було йти, намагалась викинути у вікно свого плюшевого ведмедика. Але бабуся встигла захлопнути вікно і погрозила їй пальцем.
Тим часом Олеся вже зходила до сусіда.
— Його нема вдома. Як завжди.
Мати Олесі відповіла:
— Ганнівна з першого під’їзду казала, що він працює водієм автобуса. Спробуй тепер відгадати, коли він вдома, який у нього графік?
— Пізніше ще схожу, — пробурчала Олеся.
Ввечері вона спускалась ще й ще, але сусіда так і не було. Яриночці добросердна подруга Олесі привезла старі кеди, з яких виріс її син, — на пару днів у садочок підійдуть.
Яриночка була незадоволена новим взуттям. Але що робити — і наступного дня, і післязавтра Олеся з матір’ю спускались униз, але так і не застали сусіда.
— Може, він тут взагалі не живе?
— А я бачила в нього учора вночі, коло другої, світ гірів, — повідомила Ганнівна, яка зайшла по сіль і побалакати. — Я за своїм кошеням, розбійником, ганялась, ніяк не хотів додому йти.
— О другій ночі? Ми вже спали, — збентежено відповіла Олеся.
— А нащо ви його чекаєте? Напишіть йому записку, підсуньте під двері, от так і так, на вашому балконі наші черевики, принесіть будь ласка, бо вас вдома не застаємо.
— Як нам це самій не спало на думку? Чудова ідея! Не дарма вас обрали старою по під’їзду!
Так і зробили — написали записку, Яриночка теж долучилась, намалювавши ведмедика внизу: «Це мій ведмедик!» Мати з донькою урочисто спустились і підсунули під двері згорнутий листок.
У двері подзвонили того ж вечора.
— Сусід! — скрикнули в один голос Олеся і Ярина (бабуся вже встигла поїхати, Ганнівна також попрощалась) і кинулись відчиняти.
На порозі стояв дуже високий, зовсім не старий, блакитноокий чоловік. На ньому була форма водія автобуса. Він привітався й з усмішкою простягнув черевики й іграшку: «Знайшов у себе на балконі, ваше?» Він звернувся до Яриночки, та кивнула й затріщала:
— А малюнок ведмедика бачив? Хочеш, покажу мого ведмедика?
Сусід здивувався від такого напору, мовчки кивнув.
Поки Олеся дякувала за те, що приніс черевики, Яриночка вже тягнула його за руку у свою кімнату, а Олеся ловила уривки її белькотіння:
— А у мене нема тата, а мама варить смачне какао!
— Смачне какао кажеш? Я теж люблю какао, — сусід намагався підтримати розмову. Олеся оживилась:
— Хочете, приготую какао? У мене є фірмовий рецепт. Любите з корицею?
— Мені якось незручно, але від какао не відмовлюсь. Бабуля в дитинстві варила, з тих пір люблю, саме з корицею.
Так слово за слово, одна чашка какао за іншою, вони просиділи до півночі на кухні з сусідом. Вже й Яриночка лягла спати, простодушно сказавши на прощання: «Приходь ще, ти нам сподобався». А вони говорили й говорили — Олеся та Юрій: про бабусь, про какао з печивом, про те, хто що любить, про червневий дощ, про те, що стати водієм міжміського автобуса — це була його мрія з дитинства.
Потім пішов літній дощ, шумний і раптовий, принісши з собою прохолоду й запах квітучих під вікном дерев. А Юрій схопився:
— Ну, я пішов!
Олеся, так само як Яриночка, сказала:
— Приходьте ще! — ледь не додавши, як і донька, що він їй сподобався.
Юрій потім приходив ще й ще. Поки не залишився назавжди.
«Вона йому завжди какао готує на роботу, а це ж я її навчила! І обоє люблять гуляти під дощем», — пошепки розповіла бабуся Ярини Ганнівні, гуляючи через рік з коляскою, де спав братик Яриночки.
Ганнівна задумливо зітхнула: «Люблю какао»…
