Стара жінка повернулася до Ростислава і сказала слова, від яких у нього побігли мурахи по спині: Сьогодні буде гарний, сонячний день. У нас буде достатньо часу, щоб щось зробити.
Ростислав їхав електричкою до села в спокійну середу, у вагоні було небагато людей. Стара жінка зайшла й сіла поруч, очевидно, вона прямувала до власної дачної ділянки, так само як і Ростислав та інші пасажири. Спогади про покійну дружину, Явдошку, знову переповнили його серце. Колись вони разом вирушали на свою ділянку біля Львова, але після її тяжкої недуги він уникав тих поїздок самотність і сум охоплювали його.
Коли електричка зупинилася на станції, жінка обернулась до Ростислава й промовила: Сьогодні буде гарний, сонячний день. У нас буде стільки часу для усього запланованого. Це були ті самі слова, які часто говорила Явдошка. Ростислав здивовано кивнув головою, намагаючись приховати тремтіння у голосі, і вони почали розмову. Говорили про мізерний цьогорічний врожай, сувору зиму та сподівання на кращий рік.
Коли вони дістались до автобусної зупинки, Ростислав подумав, що ніколи раніше не зустрічав цю жінку. Вони пройшли разом частину шляху, а потім розійшлись. Коли Ростислав добрався до своєї дачі, то побачив, що за час його відсутності землею заволоділи буряни. Але слова жінки із потяга надихнули його, і в ньому прокинулася рішучість знову взятися до роботи.
З оновленими силами він почав копати грядки й виривати траву. Задоволення, яке він відчув, торкаючись руками родючої української землі, переконало його не продавати ділянку. Він відпочивав на лавці, ласував канапками та пив чай із термоса, вдивляючись у мальви, які гойдалися на вітрі, й згадуючи про золотисті яблука під молодою яблунею.
Настрій Ростислава значно покращився, й він вирішив навідуватися на дачу частіше. Під час збору грибів у лісі йому здавалося, ніби важкість розтанула з його душі. Продовжувати працювати стало для нього джерелом радості й сенсу.
На зворотному шляху він знову зустрів ту саму стару жінку, котру впізнав одразу. Вони ділилися яблуками й жартували про городні клопоти. Вона лагідно запевнила його, що попереду ще багато років життя, і закликала знаходити радість у праці й відчуття справжньої мети. Коли Ростислав сходив на своїй станції, він усміхався призахідному сонцю. Тягар смутку залишив його, а в душі оселилася легкість.
