Олена стояла посеред вітальні, з квитком на відпочинок у сумці. Очі Дмитра горіли від гніву, а його голос лунав від стін, наче відлуння. Вона відчувала, як усі роки відречень, усі мрії, поховані під тягарем кредиту, і всі невиконані обіцянки збиралися в ній наче хвиля, готова її затопити.
Дмитре… промовила вона тихо, майже благаюче, памятаєш, коли ми підписували кредитну угоду? Ти казав, що ми були командою, що витримаємо все разом, що будемо боротися за наше майбутнє. Я це зробила. Несла цей тягар. Сім років! А тепер, коли ми нарешті могли б зітхнути… ти кажеш, що ванна кімната твоєї матері важливіша за мою душу?
Чоловік різко відвернувся, уникаючи її погляду.
Ти не розумієш, Олено. Це ж моя мати. Якщо не ми, то хто їй допоможе?
А я хто?! вибухнула Олена, вперше по-справжньому підвищивши голос. Хіба я не твоя родина? Я, жінка, яка виплачувала кожен платіж, яка відмовляла собі у вбраннях, у відпочинку, у друзях, лише щоб ми вистояли? Твоя мати вже прожила своє. А я досі чекаю на своє!
Дмитро замовк. Він розривався між двома вірностями.
Наступні дні минули у важкій мовчанці. Марія дзвонила щодня, питаючи, коли почнеться ремонт у ванній. Він відповідав ухильно або уникав розмов. У домі між ними виріс невидимий, холодний мур. Вона спала, відвернувшись до стіни, він проводив вечори з телефоном у руках, безцільно блукаючи в інтернеті.
Але в Олени вже був свій план.
Одного ранку вона спакувала валізу. Дві літні сукні, купальник, який ніколи не надягала, сандалі та паспорт. На тумбочці лишила короткого листа:
*«Дмитре, я мріяла про море сім років. Їду, хоч ти цього й хочеш, хоч ні. Ти обираєш: бути поруч чи залишитися. Вибір за тобою. О.»*
Вона вийшла, не озираючись.
У літаку, з квитком на Тузлу в сумці, вона відчула, як з її плечей спадає частина тягаря, що вона несла стільки років. Дивилася у вікно на хмари й згадувала дитинство, коли їздила з батьками до Одеси. Памятала запах солі, шум хвиль, пісок під ногами. Вперше за багато років відчула надію.
У готелі вона сіла на балкон і вдивлялася в глибокий блакит Чорного моря. Серце билося швидше, наче повертало їй життя. Ввечері вона вийшла на пляж, дозволила хвилям обмивати її ноги й заплакала не від смутку, а від полегшення.
Дмитро, залишившись сам, знайшов записку. Перечитував її знову і знову, кожне слово пекло його. Уявляв Олену на пляжі, з блискучими очима та усмішкою, яку не бачив роками. І раптом його пройняла думка: він відібрав у неї найкращі роки, а тепер міг втратити її назавжди.
Того вечора, коли Марія зателефонувала знову, він холодно відповів:
Мамо, ванна може почекати. Олена ні.
Вперше старша жінка не знайшла слів.
Через три дні Дмитро вийшов у залі очікування аеропорту «Одеса». Шукав її на пляжі, на вуличках повних квітів, в ресторані готелю. Нарешті побачив вона сиділа сама за столиком, з келихом білого вина.
Олено… прошепотів він із зворушенням. Я приїхав.
Вона довго дивилася на нього без слів. У її очах були гіркота, втома, але й тінь ностальгії.
Не знаю, Дмитре… сказала повіль
