Мені було 34 роки, коли я став батьком. Дружина довгий час не могла виносити дитину, тож просто чудо, що у нас народилася Ліза. Дочка з дитинства була проблемною дитиною, але ми пробачали все, адже вона у нас одна, така люба серцю. У підлітковому віці пізнали всі «радості» підліткового віку. Тут вам і погана компанія, прогулювання уроків, сигарети, випивка, втечі з дому.
Соромно про таке зізнаватися, але були миті, коли у голову прокрадалися думки, може було б краще, якби ми так і не стали батьками. Дякувати богу Ліза втихомирилася, коли зустріла Славу. Хлопець мав на неї беззаперечний вплив. Тож коли він прийшов на знайомство й виявив бажання одружитися з нашою дочкою, ми з мамою полегшено зітхнули й благословили дітей на шлюб.
Після весілля Ліза переїхала на квартиру до Слави, а ми нарешті видихнули з полегшенням, але не надовго. Через два роки Ліза повідомила про вагітність. Дітей народила одне за одним. Першим був Ваня, за ним Сірожка. Хлопчики повністю вдалися у свою маму такі ж непосидючі бешкетники, за якими потрібно було дивитися день та ніч.
Коли старшому виповнилося 3, а меншому – 2 Ліза заявила, що має намір повернутися на роботу. Дітей віддавати у дитячий сад вона не буде, а от до дідуся з бабусею з великою радістю. Звісно, ми не могли відмовити дочці, тим більше, що обоє були на пенсії. Після одного дня в компанії цих дітей, я вирішив, що Ліза, порівняно з хлопцями, була ще янголям.
Такі шибеники, що не вистачить й двох днів аби описати усі їхні погані вчинки. Ну ми пробували спершу все пояснювати, повторювали по кілька десятків разів, що треба слухатися, що можна, а що зась. Та коли Ваня навмисне кинув горщик з квітами, а Сірожа ще й зверху потоптався, нерви здали. Так, зізнаюся, використав фізичне покарання. Лізі сам чесно про все розповів. Дочка лютувала й попередила, що якщо я зроблю щось подібне, то тоді можу попрощатися і з нею, і з хлопцями.
Зараз я стараюся себе контролювати й коли нерви не витримують, біжу у двір вибивати пил з килима. Дружина хоч і старається зберігати спокій, але після того, як онуків забирають лежить на дивані без сил. Вона уже третю баночку валер’янки за цей місяць почала. От собі думаю, а чого це ми взагалі повинні все терпіти? Є садочок, нехай віддають, ми можемо на вихідних з онуками побути. Ато виходить, дось допомагаємо, та ще й вдячності жодної.
