Ось запис у щоденнику:
Півроку тому померла наша стара сусідка — Марія Іванівна. Чоловік її, дідусь Петро, зовсім зів’яв. Згорбився, ніби тягар горя придавив його до землі. На вулицю майже не виходив. Сусіди жаліли його — то борщу принесуть, то в магазин сбігають.
Був він трохи глухуватий і розгублений. Включить телевізор на повну гучність — і забуде про чайник на плиті. Одного разу мало не стався пожежа. Після того Оксана взяла до себе запасний ключ від його квартири.
Приїхав син і забрав батька до себе, а квартиру виставив на продаж. Сусіди раділи — негоже старому самотньо доживати віку, коли діти живі.
Через три тижні з’явився новий господар. Увесь будинок про це дізнався одразу — прийшли робітники, почався ремонт. День-у-день виносили стару мебель, почорнілу сантехніку, потім застукали, засвердлили. Оксана, що мешкала за стіною, нерви тримала, але терпіла.
З роботи йти додому не хотілося — ще зі сходів чути було гуркіт. Нарешті не витримала, пішла до сусіда. Двері відчинив чоловік у забризканих фарбою штанях.
— Ви власник? Коли вже цей шум закінчиться? Голова від нього тріскається! — вибухнула вона.
— Вибачте, пані, але мені наказано швидше впоратись. Ще день-два, і буде тихіше — займемося оздобленням.
— Два дні?! — Оксана аж рота роззявила.
З-за дверей знову загула дрель. Вона вийшла на подвір’я — тут хоча б не так лунало.
— Що, сусід допек? — запитала одна з жінок, що сиділи на лавці біля під’їзду.
— А ви його бачили? — у свою чергу поцікавилась Оксана.
— Бачили. Гарний чоловік, — заголосили сусідки. — Одягнений із смаком, парфуми дорогі. Ввічливий, усім “доброго дня” каже.
— Ось так сусід нам упав! — фальшиво заспівала баба Прасковія, показуючи порожні ясна.
Решта зареготали, демонструючи золоті коронки та знімні протези.
— Краще б на сопілці грав, — буркнула Оксана.
— А ти до нього ходила?
— Ходила. Та що з тих робітників возьмеш?
— Та ти, Оксанко, придивися до господаря. Чоловік як дуб. Скільки можна самій? Ти ж молода, ще й дітей народиш. Гроші у нього є — на новій іномарці їздить.
— Піду в магазин, — відповіла вона й пішла, не слухаючи сміхів за спиною.
Чоловік її помер через два роки після весілля. Дітей не встигли завести. Тринадцять років сама.
«Мабуть, він приїжджає, коли я на роботі. Скаржитися безглуздо — ремонт потрібен. Квартира в тих стариків була жахлива. Нічого, я йому теж устрою, тільки нехай закінчить і заселиться», — думала вона, обходячи калюжу.
Знайомство відбулося несподівано. Оксана йшла з роботи, мріючи лише про ліжко. Важкий день, навіть їсти не хотілося. Підходить до під’їзду — а двері самі відчиняються. Поруч опинився чоловік років сорока. Усміхнувся всіма зубами. Вона одразу зрозуміла — це новий сусід. Усмішка йому видалась нахабною, погляд — зарозумілим.
— Дякую, — сухо кинула вона й увійшла.
Двері за нею зачинились. У напівтемному під’їзді почулись кроки. Серце забилося частіше. Переборовши страх, зупинилась і озирнулась. Позаду — сусід.
— Проходьте. Не люблю, коли за спиною ходять, — сказала вона, намагаючись не виявити страху.
Він обійшов її й пішВін обійшов її й пішов уперед, а Оксана, несподівано відчувши, як щось давнє й тепле знову заворушилося в душі, усміхнулася й собі.
