Ось адаптована історія:
Хитрий Тимошка
Олена з мамою сварилися вже кілька днів. Втомляться, розійдуться по кутках, помовчать, посердяться. Але варто одній заспокоїтись і знову заговорити – і сварка розгорається з новою силою.
“З тобою неможливо спілкуватися! Ти нікого не чуєш. Для тебе існує лише твоя думка. Батька теж не слухала – ось він і пішов від тебе”, – кричала Олена. Розуміла, що торкатися теми батька – це удар нижче пояса, але її несло, неможливо було стримати гнів.
“Я все одно поїду, бо без Данила не можу. Кохані ми. Хотіла по-доброму, та виходить не вийде. Мені двадцять, я доросла. Колись у такому віці дівчата вже старухами вважалися. Ти завжди така правильна. Сама від себе не нудиться? Я не хочу бути як ти…” – Олена раптом змовкла.
“Та я ж не проти. І чудово тебе чую. То чому б вам не одружитися, якщо кохаєте?” – мама сказала майже спокійно, налякана напором доньки.
“Знову двадцять п’ять”, – зітхнула Олена. – “Куди одружуватися? Ми студенти. Сидіти на твоїй шиї? Чи на шиї його батьків? Вони й так Данилу квартиру купили.”
“А на що житимете?”
“Я ж казала – Данило працює, робить сайти, невеликі програми. Йому за це платять. Так, мам. Невже не чула, що зараз так багато хто працює – онлайн? На їжу нам вистачить, а через рік закінчимо навчання й одружимося.”
“То почекайте рік. Чи вже горить? Ти вагітна, тільки мені не кажеш?” – мама прискіпливо оглянула фігуру доньки.
“Ні, мам, не вагітна. Набридло. З тобою марно говорити.” – Олена пішла у свою кімнату й почала витягати речі з шафи, запихаючи їх у рюкзак. Речі не поміщалися, і вона стояла біля дивана, роздумуючи, що робити.
У кімнату увійшла мама. “Зараз знову кричати почне”, – подумала Олена. Але мама мовчки постояла і вийшла. Донька не знала, що й думати. За кілька хвилин та повернулася, поклавши на диван біля купи речей валізу. Вони з батьком колись їздили з нею в санаторій.
“Дякую!” – Олена обійняла маму. – “Я ж не на край світу їду, приходитиму. Телефонуватиму кожен день. Якщо щось потрібно – скажи, ми з Данилом прийдемо, усе зробимо.”
Мама раптом похилилася, сіла на диван і сховала обличчя в долонях.
“Усі мене кидають. Правильно, тікайте, немов я якийсь монстр. Молода й здорова була потрібна, а тепер лише заважаю. Батько собі молоду знайшов, стара йому не потрібна. А коли виразка причепилася чи спину прихопило – тоді я була потрібна. Доглядала, масаж робила, їжу на парі готувала. Соки з картоплі й капусти вичавлювала. А як одужав, сили повернулися – пішов до іншої, молодої й здорової. Нічого, знову прихопить – приповзе до мене, тільки я вже не пробачу.”
“Тепер і ти йдеш. Що, не жилося? Готувати самої доведеться, по магазинах бігати, прати. А ще й до пар готуйся. Жіноча доля тяжка. А якщо завагітнієш? Куди ти поспішаєш?”
Олена присіла поруч, обійняла маму за плечі. Відчувала, як та напружена, розгублена. Промелькнула навіть думка поступитися, залишитися.
“Зустрічалися б, як і раніше. Навіщо з дому йти?” – мама не заспокоювалася.
“Навіщо люди живуть разом? Бо не можуть одне без одного. Я його люблю. Я ж приходитиму. Обіцяю. І дзвонитиму кожен день. Хочеш, ми до тебе переїдемо?”
Мама відвела руки від обличчя й різко випросталася.
“Ще чого не вистачало.”
Олена про себе посміхнулася.
Мама пізно вийшла заміж. Бабуся була суворою, нікуди її від себе не відпускала. Лише коли та померла – мама одружилася. У останній вагон встигла, як то кажуть.
Олені двадцять, а мама вже на пенсії. Підприємство, де вона працювала, збанкрутувало. Усіх вікових відправили на пенсію. Та ще й батько фінта зробив. Олена це все розуміла. Але як розірватися між мамою й Данилом? Навряд чи вони втрьох зживуться. Донька знала мамин характер. Та й навіщо пробувати, якщо в Данила є своя квартира? Так усім краще. Просто мама боїться лишитися сама.
“Пробач мене, мамо. Я тебе дуже люблю. Але й Данила також.” – Олена підвелася й почала складати речі.
Коли мама вийшла з кімнати, донька дістала з кишені телефон.
“Чекаєш?” – спитала в трубку. – “Скоро буду.”
Закинула рюкзак на спину, поставила валізу на підлогу й покотила її з кімнати.
Мама сиділа на кухні, відвернувшись до вікна.
“Мам, не ображайся. Зателефоную завтра”, – сказала Олена винуватим тоном.
Мама не ворухнулася. Сиділа така покинута, самотня, обраА через місяць вони всі разом сиділи за одним столом – Олена, Данило, мама, батько й Тимошка, який нарешті навчився не красти ковбасу з тарілки.
