Щоденник
Лише добу — і нас виставили за двері. Таке враження, ніби приїхали не в гості, а на перевірку нервів.
Коли свекруха Марія Іванівна запросила нас до свого будинку під Києвом, я не мала великого бажання їхати. Наші стосунки завжди були… м’яко кажучи, далекі від ідеальних. Ми не сварилися, але й теплоти між нами не було. Вона дзвонила рідко, лише щоб дізнатися, як внуки, і я була рада, що спілкування обмежувалося кількома фразами. Та після виходу на пенсію вона раптом вирішила стати «найкращою бабусею» і кликала нас на шашлики. «Приїжджайте, повдихаємо свіже повітря, відпочинете!» — переконувала вона. Чоловік Олексій не заперечував, дітям буде цікаво — то й я погодилася.
Олексій навіть відпросився з роботи раніше. Приїхали, влаштувалися, м’ясо на мангалі підрум’янилося, діти радіють, погода як на замовлення. Нас поселили на другому поверсі — затишно, просторо. Вечір минали добре: батько Олексія налив йому пару чарок, вони розбалакалися. Я спала маленького Сивіра, а старший Данило грав у дворі з бабусею та дідусем — до них ще сусіди зайшли. Коли я повернулася через годин дві, Марія Іванівна вже з перекривленим обличчям: «Забирай його. Він у мене всі сили вичавив! Носиться, як навіжений!»
Вранці я прокинулася раніше, щоб приготувати сніданок. Сивір був зі мною на кухні, а Данило прокинувся пізніше і пішов у двір грати у м’яча. Раптом у кімнату вривається свекруха, роздратована: «Твій син зовсім невихований! Топотав по сходах, кричав — а тут гості ще сплять!» Хоча ніхто не спав — була вже дев’ята ранку. І син не топа́в, а спускався обережно. Але її не переконаєш — якщо внук шумить, значить, я погана мати.
Пізніше Данило знову побіг по сходах — усі вже були на дворі. «Ну от! Знову тікає! Немає від них спокою!» — з пафосом зідхнула вона, притуливши долоню до чола. Я стрималася, але всередині вже кипіла: «Нащо ви нас кликали, якщо власні онуки вас дратують?!»
А потім Сивір розревівся — у нього різалися зубки. Істерика. Свекруха здригнулася, ніби її струсонуло: «Годі! Я так не витримаю! Їдьте сьогодні! Ще день — і зі мною буде біда!» — скрикнула вона, ніби її мучать. Олексій спробував заперечити: «Мамо, я ще вчорашнього не виспався, мені не можна за кермо!» Вона миттєво дістала алкотестер. Так, ви не помилилися — вона кожні півгодини перевіряла рівень алкоголю у сина, щоб знати, коли нас можна виставити.
До обіду ми вже збирали речі. Прощалися сухо. Олексій досі спілкується з батьками, а я до трубки не підходжу. І не збираюся. Нещодавно вона знову подзвонила — кликала зустрічати Новий рік у її «раю». Я відповіла рішуче: «Ні. Мені вистачило одного разу. Вашого гостинного прийому — аж надто».
Вивод: Іноді краще відмовитися раз, ніж тисячу разів шкодувати.
