Десять років тому ми з дружиною вирішили всиновити немовля. Самі ми не могли народити дитину, через стан здоров’я. Це було вкрай небезпечно для дружини, якщо таке чудо станеться, що в нас вийде 3aчати дитину.
Тоді ми були молодими та не все розуміли. Нас не пускали до сина, поки ми не отримали б рішення суду про те, що є його законними батьками. Хлопчик був довгий час на підтримці, після свого народження. Але от коли з ним вже можна було бачитись, ми самі не приходили.
В наших молодих головах не вкладалося, яка є різниця між тим, чи познайомимось ми з ним зараз, чи трохи пізніше, вже після суду. Та й ще в нас були свої обставини, щоб не приїздити до лікарні, щоб відвідати сина. Ми працювали разом в одній компанії, робочий день був довгим, а лікарня знаходилась геть в іншому місці. Нам би доводилось витрачати на дорогу туди і назад декілька годин, а це ми вважали за марне витрачання часу.
– “Все ж, йому всього місяць, що він може там розуміти?” — думалось нам.
Ми дочекались суду, стали офіційно батьками та ще місяць звикали до своїх нових ролей. Вчились бути хорошими мамою і татом.
Проте ми зрозуміли, яку помилку тоді зробили, коли вирішили всиновити ще одного хлопчика через чотири роки.
Йому було всього два тижні. Від нього відмовились ще до народження. Вже лише після пологів жінка просто підписала заготовлену заяву. Того разу ми вирішили вперше сходити і подивитись на дитину.
Як тільки ми його побачили, то наші серця назавжди були прикуті до хлопчика. З тих пір ми почали регулярно їздити в лікарню, щоб провести хоча б пів години з нашим майбутнім синочком. Ні, ми були переконані, що це і є наша дитина.
Чин розумів, що ми з ним, спокійно їв з пляшечки та лежав на ручках. Ми приїздили щоб показати нашу любов та турботу. Ми хотіли показати, що тепер ми з ним сім’я та дуже хвилювались, чи не сумно йому без нас.
Коли ж ми прийшли в черговий раз до лікарні, одна з медсестер, які доглядали дітей, сказала, що хлопчик став більше капризувати, коли ми йшли та залишали його в лікарні, хоча раніше був найспокійнішою дитиною. Наче відчував, що тепер він не сам один і цьому величезному світі.
З тих пір ми намагаємось однаково огортати любов’ю наших двох бешкетників, а за те, як ми мислили та чинили будучи молодими — дуже соромно і по сьогоднішній день.
