Він один мене розуміє
— Що в нас на обід? — поцікавився Богдан, принюхуючись. — Ти щось готуєш?
— Готую. Печиво для Лорда. З індичкою й вівсянкою, — з гордістю відповіла Оксана й вийняла деко. — У нього зараз важкий період. Линяє, грумінг, настрій постійно міняється. Вирішила пригодувати його.
Оксана крутилась біля столу в короткому халаті кольору топленого молока. Біля її ніг скакав Лорд — маленький пухнастий шпіц з очима відданого сектанта. Він гавкав і пищав від радості.
Богдан не поділяв їхнього ентузіазму. Він вирвався з роботи на обід, але, схоже, сьогодні обідатиме лише Лорд.
— Так, чудово, — протягнув він. — А в нас на обід що?
— Ну, не знаю. Можеш яєшню зробити. Або замовимо щось. Ти ж сам казав, що тобі байдуже, що їсти.
Він не сперечався. Бо справді так казав. Бо сваритися через їжу здавалось дріб’язковим.
Оксана завела Лорда ще задовго до зустрічі з Богданом. Коли їй було дев’ятнадцять, померла її мати. Батько, не знаючи, як втішити доньку, просто приніс цуценя.
З того часу Лорд став центром її життя. Коли вона переїхала до Богдана — точніше, наполігла, щоб він пустив її до своєї двокімнатної хрущовки в Києві — Лорд, звичайно, поїхав першим. Буквально. У величезній переносці на передньому сидінні таксі, ближче до печі, щоб не замерзнути.
Богдан не заперечував. Тоді йому здавалось милим, як вона розмовляє з собакою, як піклується. Але через три роки ця зворушлива любов почала нагадувати патологічну залежність. І вона, на жаль, не поширювалась на інших.
Богдан мовчки їв локшину швидкого приготування, стоячи біля раковини. Марія Петрівна з’явилась майже вчасно. Вона немов серцем відчувала, що коїться в родині сина. Жінка зайшла в дім із пакетом, де лежали контейнер з борщем, пачка сиру й акуратно завернута в фольгу куряча грудка.
— Ну, як молодята живуть? — бадьоро запитала вона з порогу.
— Та нічого, мамо. Оксана тут Лорду печиво пече.
— О, знову Лорд. Ну, хоч не для гостей, а то мені якось трапилось спробувати його «ласощі», — пожартувала вона, ховаючи в тій жарті краплю отрути.
Оксана наче не зрозуміла натяку. Вона відійшла убік, пропускаючи свекруху, й сяяла усмішкою.
— У нас сьогодні печиво з індичкою! Хочете спробувати? Воно без печінки, це інший рецепт.
— Ні, дякую. Я сьогодні зранку курку запекла. Для людей, — відповіла Марія й пішла прямо до холодильника.
Досвідчений погляд свекрухи ковзнув по вмісту. Полиця з йогуртами, пакет молока й банка варення. Ще того самого, що вона передала молодим півроку тому.
А ось на окремій полиці акуратно стояли контейнери з їжею для Лорда. З підписами, з намальованими на різнокольорових стікерах серцями.
— Ну так, головне — Лорд, — пробурчала Марія, закриваючи дверцята.
Богдан зітхнув і пішов до виходу. Завчасно, голодний, із важким серцем. Він ще вірив, що це дрібниці, що все налагодиться, що можна знайти вирішення. Але щось не виходило.
Минув рік. За цей час багато змінилось. Принаймні, у родині з’явилось поповнення. Оксана народила хлопчика, Степана. Спочатку бабуся сподівалась, що тепер у житті невістки все стане на свої місця.
Але реальність швидко охолодила Марію.
Свекруха почула крики ще на сходовому майданчику. Тривожні, захльобуючі, розпачливі. Дитячі.
— Що у вас тут відбувається?! — скрикнула вона, поспішно проштовхуючись повз невістку.
Коли Марія зайшла до спальні, серце в неї впало. Степан лежав на ліжку весь червоний від плачу, з мокрим від сліз обличчям. Пелюшка під ним збилась. Але найгірше було те, що поруч лежав Лорд. Він лизав дитині обличчя, ніби намагаючись втішити.
— Ти з глузду з’їхала?! — гаркнула Марія, різко схопивши собаку за загривок.
Лорд загарчав і почав вириватись. Оксана квапно підбігла з невдоволеним виразом обличчя й надутими губами. Побачивши, що відбувається, вона вихопила собаку з рук свекрухи й притиснула до грудей.
— Чого ти ревеш? Він просто дитину втішав! Лорд сьогодні намучився, бідненький! Сьогодні ж щеплення було, — Оксана насупилась, накриваючи Лорда долонями. — Ти його налякала!
— Він-то у тебе страждалець?! — Марія ледь дихала від обурення. — А дитина, на твою думку, що? Співає?
Оксана заплющила очі й неохоче підійшла до сина. Подивилась на нього з втомленою байдужістю, повернулась і пішла на кухню.
— Зараз підігрію йому пляшечку.
Марія підійшла до малюка. Пелюшка була мокрою наскрізь. На підлозі лежала порожня пляшечка. Можливо, запасна. На соску виднілись сліди від зубів. У Степана зубів ще не було…
Це міг бути лиЛорд завиляв хвостом, але Оксана вперше глянула на нього із холодком, бо пам’ятала, як із тих самих зубів крапав чай на дитячу ручку.
