Лист до тата
Ну ти, Івасику, та ще фрукта! Не чекала від тебе такого! Оленка плюнула на пристойність і витерла носа рукавом нової вишиванки.
Цю святкову сорочку їй пошила мама. Дістала зі скрині шмат шовку, зітхнула, шкодуючи трохи, що не собі лишає таку красу, та й засіла за швейну машинку.
Що ж поробиш, дівка вже виросла. Одяг треба. Хто ж на неї гляне, як вбрана абияк?
«Краще б вже мама так не старалася Який з того толк?» подумала Оленка, проводжаючи очима свою першу любов.
Йшла ця любов від неї рішучою військовою ходою Іван і навіть не озирнувся.
Образливо так, що слів немає!
Оленка ще раз всхлипнула, але тут же згадала, що вії нафарбовані, хоч мама й забороняла, тож ревіти не можна.
Іван, Івась, Івасик…
Єдиний, коханий! Всього пів року щастя їм було даровано. Оленка рахувала від дня знайомства минуло лишень шість місяців.
А скільки всього сталося
Та Іван таки озирнувся, але Оленка вдавала, що не помітила.
І правильно! Вона ж до нього з такою новиною, а він носа задрав?! І нехай! Море йому подавай, волю, одинацьке життя! Ще чого! Ще й доріжку йому вистелю! Вона ж уже велика! Сама і народить, і виховає! І дозволу питати не стане! Честь велика!
Оленка лютилася, але всередині тонко-тонко попискувала образа.
Ну як так? Ти ж казав кохаєш, обіцяв все, що я захочу! Казав, що одружимося А сам? Як тільки сказала, що чекаю дитину одразу в кущі!
Як сказала…
Сказала, що хотіла б чогось більшого, ніж зустрічі на вихідних, а він: «Мене чекає море». І міняти плани він не збирається через її думки. Казав, якщо любить, нехай іде з ним.
А як вона від мами поїде?! Ще й при надії? Далеко, де ні рідних, ні знайомих, нікого!
Ну вже ні! Не буде цього!
Оленка встала зі старого лавника, обтрусила спідницю й поправила зачіску. У неї та ще коси, але мамина хімія чудеса робить. Мама й казала зовнішність багато значить! Он Іван негарний, без сліз не глянеш, а дівчата за ним сохнуть. Бо він і розумний, і веселий, і поговорити серйозно може. Хоч освіта «пять класів і два коридори», а грамотний…
У неї, звісно, не більше технікум скінчила, й усе. Далі вчитися відмовилась, хоч мама й наполягала. Навіть посварились й місяць не розмовляли!
Але Оленка й так користь має стільки в колгоспі заробляє! Й мамі висилає, і собі вистачає.
Мама злість втамувала, помирились, знову пригріла під крилом. На те вона й мама. Але… Що скаже, коли взнає, що бабусею стане? Скандал буде?
Дурно думала. Як без нього!
Мама так кричала, що збіглися сусідки. Втім, пояснювати нічого не стали: мовляв, у Оленки проблеми на роботі розійшлись усі.
Як же ти, моя дитино! Хіба ж я тобі не казала берегти себе до весілля?! Кому ти тепер треба?! От Іван! Не чекала такої підлості! З виду порядний хлопець! Змій! Ну та нічого! Побачить він ще! То як сказала дитя, так і втік?
Оленка задумалась. Чи зізнатись як усе було? Заклює А так, хоч з мене спитати мало, а Іван далеко вже буде.
Так, мамо, так і було.
Ой, горе мені Як же нам тепер з тобою?
Та ніяк. Ми ж не малі! Впораємось, мамо! Як не кинеш мене і допоможеш спочатку, не страшно й народжувати.
Звідки ж я від тебе дінуся?! Яка мати свою дитину кине?!
Оленка заплющила очі, зітхнула з полегшенням.
Отак, Івасику! І без тебе впораємось! Пливи, якщо море дорожче за дитину!
Згодом Оленка й забула подробиці розмови з Іваном. Навіть повірила, що чесно сказала йому про дитину й отримала відмову. Образа й злість поселились у серці теплим кубельцем і час від часу нагадували про себе: «Ось дивись, дочка в батька пішла! Така ж хоч і мала, а вже вюн!»
Може, тому Оленчина донька Галя росла впевненою: любить її тільки бабуся, та й то не завжди. Пригорне, пожаліє, а варто сусідці щось хихикнути одразу відганяє:
Іди, іди до матері! Нехай вона тебе жаліє! Ой, за що нам таке горе, Боже?!
До трьох років Галя була цілком впевнена, що «горе» й «кара» це теж її імена, такі ж як і Галинка. Так називала її мама рідко, у хвилини затишшя в душі. Тоді Галя отримувала жадану ласку.
Іди сюди, донечко! Коси причешу! Які ж у тебе гарні Не мої, густі такі! Як у тата чорні, як смола, а очі сині, як небо над ставком В нього була шевелюра, як у коня, а щастя Ой-ой, і тобі не видать, доню, як свої вуха!
Чому? питала мала Галя, готуючись розплакатись.
Бо так!
Голос мами зривався, й Галя знала краще не питати. Піде до бабусі, втулиться в пахучий фартух пахне там борщем і котлетами і поплаче трохи. Затим себе пошкодує, тоді маму, а врешті й бабусю.
Що це за сором, і чому його взагалі треба тягнути, Галя зрозуміла значно пізніше. Щойно виповнилось десять, мама змінилася, помолодшала, і вмить подалась до міста нове життя будувати.
Галя лишилась із бабусею.
Не сказати, що дуже вже нудьгувала за мамою. Та й раніше лишала надовго, коли їхала на заробітки: «безбатченка» годувати треба комусь. Але тоді мама поверталась весела, хоч і стомлена, з торбами гостинців. Пригорне Галю, потішиться з її худорлявості й зросту, а тоді дорікне бабусі:
Мамо, чого вона така худа? Люди скажуть не годуємо.
Не їсть вона нічого! Я й так і сяк, а вона шмат хліба урве й досить! Була б мама поруч дитя їло б, як треба. А мені все встигнути! Краще додому вертайся, доню!
Що її пестити, мамо? Велика вже. Не гризи! Дивись, що я тобі привезла!
Кому та гостина? Ех, доню, краще б була поряд!
Мама хмурніла, й Галя розуміла: буде скандал.
Сумно тобі? А мені ні? Я ще молода, красива, а на ділі живу, як самітник! І тут ще ти докоряєш! І зовсім не хочеться жити! Мамо, хоч ти пожалій! Я ж сама собі на шию обузу Знала б, не пустила б його!
Доню, що вже казати Зробленого не вернеш!
Мамо!
Що? Дитину народила виховуй! А не хочеш напиши батькові. Може, забере дівку!
Щоб я Галю віддала?! Ні! Він і знати нічого не хотів! А тепер на тобі, Іване, готову доньку? Не бувати тому! Не для того я на фермі горбатилась!
А раз не хочеш не скаржся! Дитя ж усе чує! Думаєш, їй не образливо? Знати батько зрадник, а мати ледве тримається?
Та хай ображається! Життя не мед! Як вдарить, то довго відходити будеш! Все, мамо, закрили тему! І не смій писати Івану! Бо знаю я тебе!
Бабуся послухалась але до часу.
Галя готувалась до випускних, коли прийшла звістка з міста. Мама народила хлопчика і за тиждень відійшла у засвіти, так і не сказавши нічого нікому.
Таємниця народження так і залишилась би для Галі великою таємницею, якби не її впертість.
Взнавши, бабуся зібралася, поїхала до міста, не взявши з собою Галю. Та наказала стежити за господарством.
Тепер не до сліз, доню бабуся затягнула хустку, зітхнула. Як будемо жити? За що?
Бабусю, я працювати піду!
З цим почекай. З малечею розберемося. Батька занесло забрати забрав, а ростити не хоче. Я ж Не знаю, правда
Є варіант? Ба, я без мами виросла. А його до дитбудинку? Не буде такого!
Знаю Страшно мені, Галю. Не знаю, чи довго мені лишилось
Поки бабуся їхала, Галя перевернула весь дім, розуміючи: без допомоги батька їм не впоратись
Що робити знала. Змалку знала. Задовго до того, як навчилась писати, малювала листи татові, ховала від мами й бабусі. Оповідала про нового кота, як бабуся вчила вареники ліпити. Альбоми ті вона зберігала під ліжком, бабуся знаходила, але мовчала.
Замість малюнків зявились кривенькі літери Галя стала писати листи татові, ховаючи зошити, в яких була вся її радість і образа.
Тепер залишалось написати найголовнішого листа. Того, який таки надішле
Адресу Галя знайшла у пожовклому конверті, схованому під фотокарткою мами. Рамка впала, поки знімала зі стіни. Скло розлетілося й Галя розплакалась. Правду казала мама «руки-крюки»…
Край старого конверта визирнув з-під фотки, коли Галя зметала скалки.
Що це? потягла конверт, і, зрозумівши, розплакалась ще дужче. Мамо! За що так зі мною?!
Довго Галя сиділа на підлозі, висловлюючи матері усе і прощення, і біль
Легше не стало.
Прости, мамо, але я тебе не послухаю. Знаю, ти не хотіла, щоб я спілкувалася з батьком Але він мені потрібен! Бабуся каже, не вічна Я злюсь на це, але права вона. Самі не впораємось. Якщо він такий підлий, як ти казала, я буду знати напевне, і впиратимусь тільки на себе. А якщо ні? Мамо, і не сердься, але я тобі не дуже вірю. Казала тато поганий, а сама Навіщо народжувала? Для чого було це геройство? Так, я знаю я невдячна Хай так, але так боляче, коли тебе не люблять! І кажуть ти на батька схожа, кого я й не бачила Звідки знати, який він? Тому не ображайся. Я хочу побачити його! І почути, що він скаже!
Навіть думки не було, що батько міг переїхати.
Не думала ні про що. Робила.
Вечір і частину ночі сиділа над аркушем із зошита, доки не вивела три рядки в яких, здавалося, все: і образа, і поклик про допомогу, і надія.
Вранці, дорогою до школи, Галя відправила лист. А вдома бабуся, яка привезла крихітного, безпорадного братика.
На, Галинко Олеська це Братик твій бабуся схлипнула, повернулась до вікна, а Галя розглядала малого.
Чому він такий маленький?
Нормальний. Ти ще менша була.
Справді?
Атож. Потім виростеш, і він підросте.
Ба, а батько
Допомагати обіцяє, але забирати не буде. Не до нього.
І це вже добре відповіла Галя тоном бабусі, та аж всміхнулась.
Ой, Галько, впораємось ми з ним?
Як? Та мовчки, ба! Як усі! В Ксюшки Білак уже девятеро, а справляється! Обіцяла мені ще пелюшки принести, які від близнят лишились. Дітлахи так швидко виросли, що значить не встигли й обновки вигуляти. Правда, ба?
Правда, доню. Діти швидко ростуть. Ще вчора твою маму носила, а тепер вже й її немає
Та годі, ба, не плач! Бо і я І цей заплаче Чого йому треба? Мокрий?
Голодний. Ох ти! Годую!
Бабуся заклопоталась і подала Галі малого.
Потримай! Не бійся! Не впустиш! Ти у мене майстровита! Дай Боже, і він такий зросте!
Галя завмерла.
На руках доказ, що вже не сама. Скільки років мріяла: от би людину, яка потрібна їй, і якій потрібна вона
Бабуся та мама не рахуються у них своє бачення, хто кому потрібен.
Заміж підеш і нас забудеш! мама відказувала на питання, як буде далі.
А Галі так хотілося б чути: житимемо великою родиною, як у Ксені Білак шумно, весело і тепло. Діти ганяють, під дахом три покоління.
Ксеня жила з батьками і свекрами всіх «мамо-тато» називала. Дім вела суворо, розуміла все тут на її плечах. Якщо доля дала таку малечу, мусить усіх ощасливити. Чоловік підтримував, сварки гасив:
Ану, прибрались! Це не діло на близьких голосу піднімати!
Галя те якось почула зарубку зробила: головне рідня важливіша за все.
Шкода, в неї рідних бабуся та мама. Чи буде хтось ще…
І ось сталося.
Оцей хлопчик, який носика морщить, уже її навіки. Він потрібен їй, а вона йому. Яким би не став, він для неї залишиться теплом, вагою та ніжністю.
Впоратись з братом Галя навчилась швидко. Раз забігла Ксеня, швидко розпеленала Олеся, розсміялась, оглядаючи ручки-ніжки:
Привіт, козаче! Голосистий добре! Крутіше! Тренуй легені! Так, Галино, слухай: нічого страшного тут немає! Всі жінки вміють і ти зможеш! Як купати та глядіти покажу, а далі сама. Де бабуся?
У місто поїхала, справи. Казала, треба папери оформити, бо потім проблем не буде. Мені весь розказала, та я ще у тебе вирішила спитати
Щось не влаштувало бабусине вчення? спитала Ксеня.
Ксеню, ти не подумай! Просто бабуся каже, забула вже, як з немовлятами, а ти все памятаєш
Ясно! засміялась Ксеня, у якої самому молодшому рік. Як учора!
От я і вирішила, що ти краще навчиш. Мені страшно, Ксеню! Він ще такий малий
Не бійся, Галино! Все вийде! Ксеня вправно запеленала Олеся. Раніше дівок рано заміж віддавали. За старим звичаєм в тебе вже й двоє було б. Впораєшся!
Галя дивилась на руки Ксені, а думала: навіть уявити не можу себе матірю Пелюшки-бутилки це ще не все Любити треба А як?
Олеся навчила цій науці. Галя тепер до хати летіла, а не йшла там чекали! І перша беззуба олесева усмішка дісталась не бабусі, а їй І імя її малий вигадав першим:
Галя! вигукував товстощокий братик, крокуючи назустріч.
Я тут, сонечко! Іди до мене!
Теплі рученята обіймали і Галя розпливалася, цілуючи чумазі щоки.
Де лазив, шмаркачу? Чому уся мармизка брудна? Мийсьмося!
З Галею Олесь був готовий і митися, і їсти. Бабуся сміялася, дивлячись, як Галя ловить верткого малого:
Гадючка! Тримай кріпко, Галинко! А то в носа собі розібє.
У турботах Галя зовсім забула про листа татові. Відповіді теж не було. І вона вирішила: мовчання відповідь. Значить, не потрібна.
Образа трохи потурбувала, але швидко стихла. Галі не до себе Олесь важливіший.
Бабуся заводила про вступ до університету, але Галя й чути не хотіла.
Ба, ти ж сама розумієш: якщо поступлю треба їхати в місто! А як ви? Ні, не обговорюється!
Галино! Не розумієш! Мати твоя так проґавила все життя! Я для тебе ж стараюсь!
Ба, я все розумію. Але не вмовляй! Є важливіші речі за диплом!
В розпал їхніх суперечок зявився він, кого Галя й не сподівалась узріти.
Возвращалась вона з Олесем від Ксені. Братик награвся, стомлено плентався, знав: з Галею жарт короткий сказала спати, значить, слід слухатись. Біля воріт Олесь смикнув її за поділ:
Галя! Візьми мене!
Вона взяла, посміхаючись його «візьми!»
Пройшла до порогу й застигла. На веранді метушився незнайомець стояв на табуреті, щось лагодив у лампі, яка не світила, скільки Галя себе памятає.
О, трясця твоїй мамі! зрадів чоловік, лампа засвітилась, стрибнув з табурета.
Тільки тоді побачив Галя з Олесем.
Доню
Іван зробив крок, інший, і, не зважаючи на легкий опір Оленки, міцно обійняв її та Олеся.
Моя рідна
Галя з подивом побачила сльози у незнайомого чоловіка.
Пробач мені, доню! Я ж нічого не знав! Твій? кивнув на Олеся, який дивився на дивного дядька. Даш діду? Давай до мене, рідненький! Дай погляну!
Тільки тоді Галя збагнула, хто це.
Це не мій Ой! Не те Син не мій! Тату, це мамин Брат Олесь.
Он як! Іван пригорнув хлопчика, а той навіть не пручався, а вчепився йому за шию, притулився щокою до щетини.
Колючий!
Не питання! Побреюсь! Доню, йдемо до хати. А то комарі як шакали! Зїли за пів години!
Річка поряд, тату…
Памятаю…
Бабуся зустріла таким поглядом, що Галя зрозуміла: дорослі вже помирились. Можна і їй пробачити минуле.
Яка різниця, що там було до її народження? Головне, що тепер у сімї зявився чоловік турботливий.
Це потім Галя дізнається лист її не затерявся, а дістався адресата. Просто батько давно переїхав, а жінка, що жила на його колишній адресі, відшукала Івана й передала листа. Затримка, очікування і, нарешті, він приїхав.
Як отримав твоє письмо, доню, так і приїхав! Я ж думав, самотній. Мамі твоїй писав не раз. Казав, родину хочу.
А вона?
А вона раз відповіла: вийшла заміж, не турбуй більше. Я й не став Ой, якби знав, що таке коїться! Я б уплав до вас вернувся! Боже, за що ж мені таке щастя? Не заслужив Їдеш зі мною? У мене квартира в Одесі. Велика, світла! З вікна море видно, такі світанки Жити хочеться!
Та я ж не можу, тату
Чому?
Я без Олеся і бабусі не поїду! Не діло.
А хто казав, що без них? Квартира велика. Місця всім стане. Ти навчатись мусиш, доню! Бабуся з Олесем посиде, а тебе до університету влаштуємо.
А жити на що? З бабусею ледь встигаємо. Батько Олеся хоч обіцяв, але грошей не дає. Ніби й сина не було. Забув, випав із життя. Якось раз приїхав, десять хвилин побув і поїхав. Переконався з Олесем усе гаразд, і слід простиг.
Доню, ти мене образити хочеш? Іван зморщив лоба, й Галя ледь не розсміялась дуже вже на сердитого Олеся схожий був. Що смієшся? Я чоловік чи ні? Не прогодувати дві жінки й хлопця? Збирайтесь! Бабуся твоя добра, вже й дозволила. Ми тільки твого слова ждали. А воно тільки-но й прозвучало, так?
Так, татку. Так
І Галя обійме тата, дякуватиме тому дню, коли надумала йому написати.
Відтак поїде разом з ним до далекого моря, яке насправді не буде ніколи таким тихим, як назва.
І може, життя Галі також не буде тихим та штормів, сміху й радості вистачить ще на три океани. Але тепер вона точно знатиме: має свою гавань, де сховатися від усього світу.
І там буде завжди затишно і тепло. Там чекатимуть рідні й запах улюблених вареників з капустою, яких Галі так і не судилось навчитись ліпити, хоч бабуся старалася.
А ще там чекатиме її кучерявий хлопчак брат Олесь, який постане на порозі і гримне вже міцним басом:
Привіт! Батя казав, що ти приїдеш! Галь, я скучив!
І я, мій хороший І яГаля відчула, як на душі розцвітає спокій той, про який мріяла ще малою. Вона знала: скільки б далі не розкидала їх доля, ніхто тепер не загубиться. Кожен поріз, кожна рана, кожна сльоза були не марні. Всі спокупилися одним словом: «Ти не одна».
Вона переступила через поріг, і в цю мить запах моря, дитячого сміху, бабусиної хустки, татової щетини й маминих косичок переплелися у щось єдине новий дім, нову сімю.
З-за столу визирнула бабуся з вузликом пиріжків:
Галько! Тут твій улюблений з яблуками. Аби до дороги!
Олесь метнувся їй назустріч, обійняв за коліна, голосно схлипнув та швидко витер сльозу кулаком.
Не плач, дурничку, засміялася Галя, присідаючи поруч. Я тепер надовго.
Вони длго сиділи разом на сходах, слухаючи, як бється спільне серце їхньої родини. Де за стінами море, трохи далі скриплять сосни, а поруч пють чай найдорожчі люди. І вже ніщо не видавалося страшним чи чужим.
Галя підвела голову до неба, вдихнула солоний вітер.
Мамо, ти чуєш? Усе в нас буде добре.
У вікні миготіло проміння вечірнього сонця, а в домі, як колись у казках, нарешті залишилась любов.
