Три листи без зворотної адреси
Було тихо — ані вітру, ані шелесту листя, ані співу птахів. Наче сама природа завмерла у вічному спокої. Люди також стояли мовчки навколо відкритої труни та зіяючої поруч могили. Оксана тримала батька під руку. Він стояв збентежений, згорблений, пильно дивлячись на маму.
Трохи осторонь стояли друзі батьків — Наталка та її чоловік Віктор. Оксана знала їх з дитинства, називала просто за іменами. Наталка то й діставала хусточку, а Віктор дивився крізь труну кудись у далечінь. Навпроти Оксани з батьком стояли троє колег з маминої роботи, з червоними носами та опухлими від сліз очима. Ще якісь люди, яких дівчина ніколи не бачила. Але якщо прийшли — значить, знали маму.
Вже ніхто не підходив, не прощався, не висловлював співчуття. Усе вже було зроблено в морзі. Тепер лише чекали кінця церемонії.
Оксана знайшла поглядом двох могильників. Один, мабуть, старший, наче чекав саме цього моменту, спитав очима: «Час?» Дівчина ледве помітно кивнула. Час. Вони підійшли, взяли кришку, приставлену до дерева, і наблизилися до труни.
— Усі попрощалися? Закриваємо, — сказав старший.
Але раптом почувся тихий, але владний чоловічий голос:
— Зачекайте!
Усі разом обернулися на того, хто говорив. Високий, широкоплечий чоловік у довгому чорному пальті та капелюсі з полями підійшов до труни. Робітники стояли поруч, тримаючи кришку. Незнайомець поклав дві білі троянди та накрив долонею мамині руки, складені на грудях, наче хотів їх зігріти. Так він простояв кілька хвилин, а всі інші спостерігали, гадаючи, хто це. Один із робітників покашляв, немов поспішаючи його. Незнайомець відвів руку й відійшов убік. Робітники нарешті закрили труну, закріпили кришку гвинтами й опустили її в могилу. Оксана перша кинула жменю рихлої землі.
Поки могильники закопували могилу, дівчина шукала очима того чоловіка в капелюсі, але він зник. Коли над свіжим насипом встановили хрест із табличкою та вінки, люди почали розходитися. Оксана з батьком ще трохи постояли біля могили наодинці.
— Тату, підемо, — сказала вона, і батько слухняно дав себе відвести.
Дорогою вона все думала: хто ж це міг бути? Прийшов непомітно — і так само непомітно зник. Незнайомець стояв, схиливши голову, поля капелюха закривали його обличчя. Оксана розгледіла лише чисто виголену щелепу та окуляри, хоча й у цьому не була впевнена.
Поминальний обід влаштували в кафе неподалік від дому. Оксані їжа не йшла в горло. Вона непомірно втомилася й хотіла лише одного — щоб усе скінчилося. Зрештою, гості почали розходитися. Вона з батьком пішли останніми. Дівчина, як і раніше, тримала його під руку, а в іншій руці стискала мамин портрет у рамці — такий самий, як і на могилі.
— Як ти? — запитала вона у батька.
Той лише кивнув.
— Тату, а хто той чоловік, що підходив до мами на кладовищі?
— Звідки мені знати.
У його голосі пролунало роздратування. Мовчки вони дійшли додому. У квартирі пахло ліками та хворобою, хоча Оксана залишила всі вікна відчиненими.
Батько відразу ліг на диван, заплющив очі. Дівчина накрила його ковдрою, сіла поруч.
Глянула на двері у кімнату, де лежала мама. «Відмучилася», — повторила про себе Оксана слова майже всіх, хто прийшов на похорон. Відмучилися всі. Мама — від страшної, виснажливої хвороби. Вона сама — від постійного напруження, тривоги та очікування кінця. Батько — від безсилля допомогти.
На очі набігли сльози. Оксана пішла на кухню, схилила голову на складОксана підвела голову, витерла сльози й усміхнулася — адже тепер вона точно знала, що справжню любов неможливо сховати ні в листах, ні в таємницях, бо вона завжди знаходить свій шлях.
