– Все, Петре! Йду я від тебе! – сказала Люба, збираючи пожитки у хустину.
– Цікаво куди, Любаню? – оторопів дід Петро.
– Куди очі бачать, аби тільки тебе не чути і не бачити! – кричала жінка.
– Це я тобі що так набрид? – тихо запитав чоловік.
– Нудить мене тебе доглядати на старості. Я жінка молода, ще хочу пожити для себе!
– То чому ти заміж за мене виходила? – розізлився Петро.
– Хіба я знала, що мені з тобою так нудно й нецікаво буде вік доживати!
Дід замовк. Люба теж постояла тихенько хвилинку, а потім знову за своє:
– Та ти… Ти ж мені зраджував… Ось…
Петро аж руками сплеснув:
– Хто? Я? Тобі? Зраджував? Побійся Бога, жінко! Коли то було? Чи мені часу вистачало за тими роботами, полями, городами та теплицями?
Люба мовчала, тільки очима кліпала. А Петро продовжував:
– А про Микиту Прокопівського забула? Хто з ним у гречку стрибнув?
– Не було у мене з ним ніколи нічого! Ми просто на лавці сиділи, насіння лускали…
– Ага… При живій жінці, коли вона на зміні була…
– А що? Микита – мудрий інтелігентний чоловік! З ним завжди цікаво. Він з жінками уміє обходитись… Не те, що ти, старий пень! Запряг мене в ярмо і працюй цілий день! А я ж до тебе з самого обласного центру приїхала… У це село… Проміняла заможне життя!
– Та хіба ж ми з тобою жили бідно? Трудилися, то й злиднів не мали…- зніяковів дід.
– Отож… трудилися… А ти хоч знаєш, що таке романтика? – на очах у баби забриніли сльози.
– Ну вибач, Любаню. Я віршів писати не вмію. А корову он вже час з пасовиська забирати. То ходімо. Досить видумки складати…
– Та що я тобі служниця якась? – зав’язала баба хустинку.
– Не сміши людей, Любаню. Кому ти в шістдесят років потрібна?
– Багато ти чого знаєш, Петре! Телевізор не дивишся… Та у жінок у цьому віці життя тільки починається! – Люба одягала найкращу квітчасту сукню.
– Правду ж кажуть : «Волосся сивіє, а голова шаліє!» – сплюнув дід. – Куди ж ти зібралася?
– Піду до Пилипа Запорожця. Він вдівець. Козак хоч куди ще. Буде мене, як жінку, цінувати. Нічого Ви, Петре Андрійовичу, в коханні не тямите. Роки для любові не вирок.
– Геть здуріла стара! – посміхнувся Петро.
– А ти й без мене проживеш. В Пилипа он який маєток. Куди нашому братися! Тому на хату не претендую. А ще Пилип інтелігент. З такими жінки розквітають!
– Та Пилип тобі в сини годиться!
– Ще побачимо! – сказала Любка і гучно зачинила за собою двері.
Дід Петро опустився на лаву. А й правду кажуть: якщо розуму не було, то старості не додасться. А Любка… Вона ще замолоду була запальна, вродлива, як вітер, швидка. Гарно у компаніях гуляла, медовуху ліпше найстійкішого козака пила. Танцювала так, що земля у неї під ногами крутилася. Вередлива, пишна, як та троянда у квітнику. А ще тягнуло її постійно до естетики, хоча вона нічого у тому понятті не тямила.
– От баба – молодиця! – закректав дід. – Піду в душ води наберу. Наливочки вишневої дістану з підвалу. Повернеться – ридати буде. Треба ж заспокоювати якось. З баби дівку не зліпиш. Надумала отаке… Я ж на 14 років старший. Вирішила до парубків йти.
Сказав і пішов воду для літнього душа набирати. Тим часом Любов Яківна до Пилипа, удівця тутешнього, мандрувала. Він був чоловіком з вищою наукою за плечима. Не раз Люба з захопленням слухала його розповіді про життя, яких він навчився з університету. Пилип приїхав у їхнє село рік тому. Тут він на самоті готував якісь свої наукові праці. Цей чоловік залюбки вислуховував скарги сільських жінок на життя-буття і давав цінні поради. Філософ, одним словом.
Чемно постукала у двері та гордовито зайшла Люба. Він озвався:
– А це Ви, Любов Яківно. Заходьте, сідайте, будь ласка. Вам каву чи чай? В мене прянички свіжі. Сьогодні з міста привіз.
– Та не чаєм я до тебе прийшла, Пилипе. В мене до тебе розмова серйозна. – зніяковіла Люба.
– Серйозна? Ви, мабуть, тітонько, знову зі своїм Петрусем посварилися?
– Та що той Петрусь! – махнула рукою Люба. – Він не цінив мене ніколи! Я, Пилипе, до тебе прийшла. Нігде мені жити вже.
– А що сталося, тітонько? – нахмурив брови Пилип. – Ні, якщо щось страшне, то залишайтеся. Не прожену ж Вас. Невже дядько Петро руку підняв?
– Та ні. Він же такий, що й мухи не образить. Добряк.
– А що ж тоді? Зайве вживав?
– Та не п’є багато Петро. Своє здоров’я псувати не стане.
– Що ж тоді, Любове Яківно?
– Розумієш, Пилипе, шкода мені тебе. Парубок нівроку. Мудрий на все село. А одинак. Немає з ким поговорити, ні слова доброго сказати.
– Та звик я вже так, тітонько. Я свою Оксанку любив дуже. А тепер, коли її не стало, знайшов чим час вбивати. Не сумно мені. Діти вже на ноги стали, їм моя допомога не потрібна. То я тепер науковою діяльністю займаюся. – зізнався Пилип.
– То я ж і кажу, що жінку тобі треба. – наполягала на своєму Люба. – Пам’ятаєш, як розповідав, що у такому віці, як у мене, життя тільки розпочинається? Я теж хочу квітнути, а не в городах та біля худоби чахнути.
– Тітонько, так щасливою можна бути лише поруч зі своєю половинкою.
– Кого ти називаєш половинкою? Мого старого? На що він здатний? Я до тебе прийшла.
– Ви, бодай, Любове Яківно, не захворіли? Чи дуже з дядьком полаялися? Навіщо так жартувати? Йдіть до свого чоловіка та цінуйте на старості літ один одного, поки живі.
Баба Любка не так уявляла собі цю зустріч. Село у них невеличке – всього дві вулиці. Молодиць немає, всі заміжні. Вирішила, що стане Пилипу потрібною, а йому, виявляється, й на самоті добре?
– Ідіть, тьотю Любо, додому. Чоловік у Вас хороший. Не всім жінкам таке щастя дається.
Люба була шокована. Так же гарно бабам на вулиці Пилип про кохання говорив. А ще казав, що любов не знає вікових меж. І нею, наймолодшою серед них, захоплювався. «Як кров з молоком» – так про неї озивався. То теє вона невірно зрозуміла, значить?
Засмучена додому поверталася. А ж тут задумалася над словами «не всім таке щастя дається». А й справді, у куми Ольги й сусідки Лариси чоловіки пияки страшні. У Олени Дмитрівни тільки телевізор зранку до ночі дивиться і пальцем не поворухне, щоб зробити щось. Фрося свого діда за футбольними матчами не бачить. А в Оксанки Федір зі своїм сусідом цілодобово як не в карти, то в доміно грають.
А в неї Петро і по господарству все разом з нею робить, і на ділянку виходить не просто, щоб городину роздивитися. Допомагає все, щоб їй не важко було. Старість надходить, а вона ще більшою дурепою стає.
Відчинила хвіртку. Сидить Петро на порозі.
– Ой Любася, наречена наша додому повернулася.
– Який ти на язик недобрий, Петре! – уїдливо зиркнула на нього.
– А я тут наливки вишневої дістав. Води в душ набрав. Митися, пані бажають?
Зайшла мовчки Люба в літню кухню. А дід її вже млинців напік і медом, що з власної пасіки своїми руками назбирав, змазав. Так, як вона любить.
– Пройшов наш час, старенька моя. І мій пройшов. Ти мені дружина, а я твій чоловік. Разом нам віка доживати. – тихо мовив Петро, заходячи за нею.
