**Любить? Не любить?.. Чи просто себе?**
— Як це не можеш вибрати? — Христина дивилася на подругу з таким осудом, ніби та зізналася у злочині. — Якщо ти метушишся між двома чоловіками, значить, нікого з них не кохаєш. Це ж очевидно, як сонце в небі.
— Тобі, може, і очевидно, а мені — не дуже, — важко зітхнула Марія. — Обидва мені подобаються. По-своєму. І кожен по-своєму хороший.
— Ти просто сама собі подобаєшся більше за всіх, от і тягнеш їх за собою, — різко продовжила Христина. — Кохання — це не гра. Це нечесно. Це підло.
— Легко тобі судити, — відвернулася Маша. — Не всі такі ідеальні, як ти. Я тільки вчуся кохати. В мене не було досвіду. У понеділок здається, що перший — він. У вівторок — точно другий. А в середу знову перший… Я не можу розібратися. Це ж не смішно! Обидва добрі. Обидва свої.
— Підкинь монетку, якщо не можеш визначитися, — буркнула Христина. — Краще, ніж роздиратися між двох. І сумління чистіше буде.
— Дякую за пораду. Іди свої монетки в фонтан кидай, може, щастя знайдеш. І не забувай, що в тебе, можливо, й вибору ніколи не було. Або не з кого було обирати?
— Я б ніколи так довго не брехала! — викликаюче заявила Христина. — В мене є Олег. Він мене кохає. А я — його. І у нас все добре.
— Ну-ну. Щоб у вас так і було, — гірко посміхнулася Марія.
…
Минуло три роки. Христина сиділа сама у напівпорожньому кафе й плакала. Перед нею стояла склянка з уже теплим вином. В голові крутився той давній розмови.
«Ніколи не кажи “ніколи”» — хто б міг подумати, що вона опиниться у тій самій ситуації. Тільки тепер сама мучилася, не знаючи, кого обрати… Вона. Та сама Христина, що коліно роздавала поради наліво і направо.
З Денисом вони були разом уже понад рік. Усе, здавалося, ідеально. Він — надійний, розумний, турботливий. Мрія, а не чоловік. І з серйозними намірами.
Але раптом у її житті знову з’явився Олег. Так, той самий. Колишній. З яким вона колись зустрічалася. Який пішов від неї, бо почав ревнувати, підозрювати, злитися через дрібниці.
Вони розійшлися, коли стало зрозуміло — він уже не дивиться на неї як на кохану жінку. Христина перетворилася для нього на тінь. Усе було “не так”: не те сказала, не те наділа, не туди подивилася… А потім — тиша. Розрив. Біль. Місяці самотності.
І раптом — дзвінок. «Привіт, як ти? Мені ні з ким поговорити. Давай зустрінемося…»
Вона пішла. Просто зі звички. Просто щоб переконатися — усе давно минуло.
А там — збентежений Олег. Самотній, зламаний. Без роботи, з хворою матір’ю, так і не знайшов нікого. І він говорив. Говорив, не зупиняючись. А вона слухала. І жаліла.
Не сказала, що в неї є інший. Що вона, можливо, щаслива. Що її чекають.
Олег почав писати. Дзвонити. Запрошувати. Вони почали бачитися. Без образ. Але все частіше.
З Денисом усе залишалося як раніше. Він був поруч. Піклувався. Дарував подарунки. Ніжно тримав за руку. Дивився… тим самим поглядом. Теплим, закоханим. Завжди.
А Олег… Це було як повернення у минуле. Компанія, спільні друзі, посиденьки, концерти, подорожі. З ним — наче назад у юність. Денис цього не розумів. Він — серйозний. Зайнятий. Інтроверт.
Христина розривалася. Серце кричало. Денис — той, з ким можна будувати майбутнє. Олег — той, кого все ще шкода. А може… кохає?
Вона знову і знову прокручувала в голові варіанти. Як сказати правду? Як обрати?
І одного вечора, коли вже не могла терпіти, набрала номер тієї самої Марії. Вибачитися. Попросити пробачення за ті слова.
— Прости мене за ту розмову… тепер я розумію, як тобі тоді було.
— За що просити? — щиро здивувалася Марія. — Я вже й не пам’ятаю, між ким тоді вибирала. Це було так давно.
— А я тепер на твоєму місці. Між двох. Не можу вибрати. Страшно. Дуже.
— Невже ти думаєш, що коли кохаєш — це може бути «між двох»? Ти просто нікого з них не любиш. А от себе — дуже навіть. А якби хтось так із тобою вчинив? Зустрічався б з двома одночасно, кого б ти кохала — його?
— Нікого, — прошепотіла Христина.
— Ось тобі й відповідь. Нікого. Бо так роблять ті, хто любить лише себе. Христино, якщо один із них тобі дійсно дорогий — подивись на нього. Уяви, що його нема. Що він іде. Що ти ніколи більше не побачиш, як він посміхається тобі, як тримає тебе за руку…
— Денис, — раптом вирвалося у Христини.
Вона відчула мурашки. Уявила. Без його очей, без цього тепла. Без його терпіння. Без його любові.
І в ту ж мить зрозуміла — вона знає, кого кохає.
P.S. Іноді, щоб почути своє серце, треба просто перестати брехати самій собі.
