Він кохав, але не її
Софія стояла біля вікна й дивилась у двір, де її чоловік Богдан розмовляв із сусідкою Яриною. Знову. Вже не перший день поспіль. Вони стояли біля її авто, і Ярина щось енергійно розповідала, розмахувала руками. Богдан слухав уважно, кивав, інколи сміявся.
Софія відійшла від вікна, щоб її не помітили. У грудях заворушилось знайоме відчуття — не ревнощі, ні. Щось інше, тяжче. Розуміння.
— Мам, а де тато? — зазирнула на кухню донька Олеся. — Обіцяв допомогти з математикою.
— У дворі, — відповіла Софія, намагаючись, щоб голос звучав звично. — Незабаром прийде.
Олеся кивнула й побігла до своєї кімнати. Софія ввімкнула чайник і дістала з шафки банку з печивом. Рухи були автоматичні, а думки — деінде.
Коли Богдан увійшов у хату, на обличчі в нього була та особлива усмішка — задоволена, трохи розсіяна. Така з’являлася лише після розмов із Яриною.
— Привіт, — сказав він, проходячи на кухню. — Чай є?
— Щойно заварила, — Софія поставила перед чоловіком чашку. — Довго спілкувалися з Яриною?
— Та ні. Розповідала про нову роботу. Уявляєш, її взяли в рекламне агентство. В її віці знайти таке місце!
Богдан говорив із захватом. У його голосі лунала гордість, ніби це його власне досягнення. Софія мовчки помішувала цукор у чаї.
— А що вона там робитиме? — запитала вона.
— Менеджеркою з клієнтами. В неї ж освіта відповідна, досвід великий. Ярина взагалі молодець, після розлучення так швидко взяла себе в руки.
Ярина. Завжди Ярина. Їхня сусідка, яка переїхала напроти півроку тому. Красива жінка сорока двох років, нещодавно розлучена, без дітей. Успішна, незалежна, цікава.
Все те, чим Софія колись була, а потім стала дружиною й матір’ю. Не те щоб вона шкодувала про свій вибір, але іноді…
— Олеся чекає тебе з математикою, — нагадала вона чоловікові.
— Ах, так, зовсім забув. Зараз зайду до неї.
Богдан допив чай і пішов до доньки. Софія залишилася сама на кухні. Вона взяла його чашку й побачила на дні кілька чаїнок. У дитинстві бабуся вчила її ворожити на них, але зараз Софія не хотіла знати майбутнє. Справжнє й так було досить ясним.
Богдан закохався. Не в неї, свою дружину сімнадцятого року, а в сусідку Ярину. Він ще сам не усвідомлював цього чи не хотів зізнаватися, але Софія бачила всі ознаки. Як він почав доглядати за собою більше, купив нову сорочку, частіше голився. Як шукав будь-яку нагоду вийти у двір, коли Ярина поверталася з роботи. Як світились його очі, коли він говорив про неї.
Колись так вони світилися, коли він дивився на Софію.
— Мам, тато сказав, що в тебе теж є вища освіта, — Олеся повернулася на кухню з підручником у руках. — А чому ти не працюєш?
Питання застало Софію зненацька. Донька дивилася на неї з щирою цікавістю чотирнадцятирічної.
— Я працювала, поки ти була маленькою, — відповіла Софія. — А потім вирішила займатися домом і сім’єю.
— А не нудно?
Нудно? Софія ніколи не замислювалася над цим. Після народження Олесі вона пішла у декрет і більше не поверталася на роботу. Богдан добре заробляв, сім’я ні в чому не потребувала. Їй здавалося, що так правильно — бути вдома, піклуватися про чоловіка й дитину.
— Ні, не нудно, — сказала вона доньці. — У мене повно справ.
— Зрозуміло. А тітка Ярина каже, що жінка має бути незалежною. Що не можна повністю розчинятися в сім’ї.
Софія здригнулася. Коли Олеся встигла поспілкуватися з Яриною про таке?
— Коли вона тобі це казала?
— Учора зустрілися біля під’їзду. Вона запитала про навчання, ми розговорилися. Вона дуже цікава, правда? Багато чого знає, скрізь була.
— Так, — погодилася Софія. — Цікава.
ВечАле потім, коли перші сльози висохли, а серце почало загоюватись, Софія зрозуміла, що невидимих стін не існує — є тільки ті, які ми будуємо самі, і ті, які наважуємось знести.
