Оксила Петрівна розкладала старі фото у коробку, коли натрапила на випускний знімок. Аж сорок років тому вона стояла поруч із Миколою, а він обіймав її за плечі так обережно, ніби боявся розгубити. На світлині обоє посміхалися, але Оксана памятала, як тремтіли її руки, коли Микола підійшов запросити сфотографуватись.
Оксанко, чи можна з тобою? казав він тоді, червоніючи й не дивлячись у вічі. Просто на спомин…
Вона мовчки кивнула, хоче серце калатало, немов його було чути у всьому залі. Весь останній рік у школі Микола провожав її додому, носив портфель, підтягував з математики. А вона вдавала, нічого не помічає, що їй байдуже.
Тепер, перебираючи речі по смерті чоловіка, Оксана розуміла, скільки упустила. Андрій прожив з нею тридцять пять років, був доброю людиною, турботливим батьком їхніх двох дітей. Та її серце завжди памятало того соромязливого хлопця з випускного.
Мамо, що ти там копаєшся? зазирнула у спальню донька Соломія. Може, допомогти?
Та так, фотки перебираю. Ось, глянь, яка ж я була молода, Оксила показала знімок.
Соломія узяла світлину, уважно роздивилась.
А це хто з тобою? Не тато ж…
Однокласник, стисло відповіла мати.
Гарний якийсь. І дивиться якось… закохано, Соломія посміхнулась. У вас що, був роман?
Оксила відвернулась до вікна. За шибкою моросив жовтневий дощ, і в краплях відбивались жовте листя клена.
Ніякого роману не було. Просто дружили, тихо сказала вона.
А потім додала, нібе виправдовуючись:
Він у технікум вступив, а я до інституту. І дороги розійшлися.
Соломія знизала плечима, поклала фотографію й вийшла. А Оксила лишилась сама зі спогадами.
Після випускного вони справді бачились лише кілька разів. Микола приходив до неї додому, сиділи на кухні, пили чай. Мати Оксанки, Ганна Степанівна, явно йому сприяла.
Гарний хлопець, казала вона доньці. Працьовитий, серйозний. І дивиться на тебе, як на ікону.
Мам, не видумуй, відмахнулась Оксана. Ми просто друзі.
Друзі, зітхала мати. У твої роки я вже заміж збиралась.
Востаннє Микола прийшов у серпні, перед навчанням. Оксана якраз готувалась до медінституту. Підручники з хімії та біології лежали стосами на столі, кімната була завалена конспектами.
Не заважаю? спитав він, зазирнувши у двері.
Заходь, кивнула Оксана, не відриваючись від книги.
Микола сів навпроти, довго мовчав, а потім проговорив:
Оксанко, а давай одружимось.
У неї серце упало. Вона підвела очі, зустрілася з його поглядом. Микола сидів рівно, руки стиснені на колінах, і видно було, кожне слово давалось йому важко.
Я серйозно, продовжив він. Я тебе дуже… дуже сильно кохаю. З пятого класу кохаю. І нікого більше не хочу. Ти вступиш до інституту, я працюватиму, заробимо на оселю. Дочекаємось, скільки треба, а там… ну, як сімя вже будемо.
Оксана дивилася на нього й не могла промовити слова. У грудях було гаряче, хотілось кричати «так», кинутись йому на шию. Та щось зупиняло. Страх, що вважатимуть її легковажною? Бажання спершу вчитись? А може, просто злякалася тієї глибини почуттів?
Миколо, я… почала було вона, та він перебив:
Не відповідай зараз. Подумай. Я дочекаюсь.
Через тиждень Оксана поїхала вступати до Житомира. Миколі так і не відповіла. А коли повернулась уже студенткою, він зустрічався з її однокласницеюсветланою Ковальчук.
Оксила зітхнула, поклала світлину осторонь. Скільки років минуло, а все помниться, як учора. Як Світлана з гордістю показувала заручальне кільце, як Микола ніяково кивав, зустрівши Оксану на вулиці, як вона привітала їх та побажала щастя.
В інституті в
Ганна Миколаївна збирала речі покійного чоловіка, коли знайшла світлину з випускного сорок років тому вона стояла поруч із Михайлом, а він обіймав її за плечі так нерішуче, наче боявся розгубити. На фото вони посміхались, але Ганна добре памятала, як тремтіли її долоні, коли Михайло попросив знятись разом.
Ганнусю, можна з тобою? почервонівши, промовив він, не підводячи очей. Хоч на спомин…
Вона мовчки кивнула, хоче серце калатало так, ніби лунало по всьому залу. Останній рік у школі Михайло провожав її додому, носив портфель, допомагав із математикою. А вона вдавала, що не помічає, мов байдуже.
Зараз, перебираючи старі речі по смерті чоловіка, Ганна усвідомлювала, скільки втратила. Віктор прожив з нею тридцять пять років, був доброю людиною, турботливим батьком їхніх двох дітей. Але серце памятало того соромязливого хлопця зі шкільного балу.
Мамо, що там робиш? у спальню заглянула донька Оксана. Допомогти?
Та ні, переглядаю світлини. Ось, подивись, яка була молода, Ганна подає фото.
Оксана уважно роздивляється.
А хто поруч? Тато що?..
Однокласник, коротко відповіда мати.
Хороший. І дивиться на тебе так… закохано, посміхається Оксана. В тебе роман був?
Ганна відвертається до вікна. За шибкою цівчав жовтневий дощ, і в краплинах відбивались жовті кленові листки.
Ніякого роману. Дружба була, тихо каже вона.
Потім додає, немов виправдовується:
Він у технікумі вчився, я до інституту вступила. Різні стежки.
Оксана знизує плечима, кладе фото й виходить. А Ганна лишається наодинці зі спогадами.
Після випускного вони стрічались лише кілька разів. Михайло приходив до неї додому, сиділи в кухні, чаювали. Мати Ганни, Галина Степанівна, його відверто хвалила.
Гарний хлопець, казала доньці. Працьовитий, відповідальний. І дивиться на тебе немов ікону.
Мамо, не видумуй, відмахувалась Галя. Друзі, і все.
Друзі, зітхала мати. В твої роки я вже під вінець збиралась.
Останній раз Михайло прийшов у серпні, перед навчанням. Галя готувалась до медичного. Підручники з хімії й біології лежали стосами на столі, кімната в конспектах.
Не заважаю? він зазирнув у двері.
Заходь, кивнула Галя, не відволікаючись від книги.
Ми
А струмок світла з вікна ковзнув по жовтневому листю та спинився на портреті, де молоденький Микола дивився так, ніби його німий докір та його неназване кохання тепер назавжди застигли під рожевим склом у рамці, як вітер досвітків холодний і нестримний.
