До мене постукало кохання…
Марійка виїхала з села до міста та вступила до університету. Після сільської школи навчання давалося важко, але вона днями сиділа над книжками, щоб скласти сесію та не позбутися стипендії. Мати могла допомогти їй лише продуктами.
Коли почала працювати, сама стала надсилати матері гроші. Кожну відпустку проводила в селі. Про море, звісно, мріяла. Але всім казала, що в селі такий повітря, ліс і річка, що жодного півдня не треба.
— Марійко, а коли заміж вийдеш? Невже ніхто не подобається? Не діждуся, мабуть, онуків, — зітхала мати.
— Не хвилюйся, мамо, вийду, — відмахувалася Марійка, але розмови про заміжжя їй порядком набридли. Кожен у селі неодмінно питав про це першим.
Хлопці у Марійки були, і кохання було, але заміж ніхто так і не запросив.
Працювала вона в редакції газети. Робочий день добігав кінця, а за вікном лютував злива. Здавалося, дощ стихав. Марійка накинула плащ, взяла парасольку і вийшла на вулицю. Але як тільки опинилася ззовні, дощ посилився ще більше. Вона стояла під навісом біля входу, спостерігаючи, як повз неї проносилися машини, розбризкуючи калюжі.
Важкі краплини били об мокрий асфальт, бризки долітали до ніг. Дівчина зігнулася від холоду, притулившись до стіни. Позашляховик пригальмував біля великої калюжі, щоб не облити її, а потім зупинився повністю.
— Дівчино, сідайте в машину. Навіть якщо злива скінчиться, дороги — справжнє озеро, доведеться пливти додому, — крикнув молодий чоловік через відкрите вікно.
І Марійка сіла в авто. Через півроку її рятівник зробив їй пропозицію. Не те щоб вона закохалася, але час виходити заміж, а з Олегом спокійно й надійно. Жили вони із його матір’ю у великій квартирі в центрі міста.
Марійка матері Олега зразу не сподобалася.
— Не сподівайтеся, голубко, що отримаєте нашу оселю. Цей номер у вас не пройде, — відразу попередила вона.
— Непристойно ходити цілий день у халаті. В ньому можна лише до ванної дійти. А якщо хтось прийде? Переодягніться, — командувала свекруха.
І Марійка переодягалася. Прибирати чи готувати у вишуканих сукнях було незручно. Сама Наталія Іванівна одягалася, ніби на світський прийом.
Взагалі, зі свекрухою вони не зладили. Одного разу Марійка почула, як та умовляла сина розлучитися, поки дітей немає. Дівчина, ридаючи, сказала Олегу, що мати права — їм краще розійтися. Почала збирати речі.
Але Олег її не відпустив. Наступного дня зняв квартиру, і вони переїхали. Життя налагодилося. Можливо, мати й давила на сина, але лише по телефону. А Олег нічого не розповідав дружині. Вони мріяли про власну оселю, відкладали гроші.
Якось у неділю вони поїхали на озеро з друзями. Рибалили, смажили шашлик… Поверталися вже в темряві. Машина друзів відірвалася, залишивши Олега з Марійкою далеко позаду. Він додав газу, щоб наздогнати.
Марійка навіть не зрозуміла, що сталося. Назустріч вилетів позашляховик. Чи водій не впорався, чи заснув — але зіткнення було неминучим.
Олег загинув на місці, а Марійка отримала численні травми. Через чотири місяці її виписали з лікарні. Знесилена, вона дісталася до орендованої квартири, але там уже жила інша сім’я. Їй повернули невелику сумку. Речі Олега забрала свекруха, вона ж і відмовилася від квартири.
Марійка пішла до матері Олега. Та відчинила двері, але впустити не захотіла. Розмовляли через поріг.
— Наталіє Іванівно, можу я пожити у вас, поки не знайду житло?
— Ще чого! Через тебе загинув мій Олежко. А ти навіть на похорони не прийшла. Геть! — Двері захлопнулися.
— Я ж у лікарні лежала… — кричала вона вже в зачинений хід.
— Зараз викличу поліцію! — погрожувала свекруха.
Просити половину грошей, які вони з Олегом збирали, Марійка навіть не спробувала.
Вона вийшла на вулицю. Куди йти? Друзів не було. Ті, з ким вони їздили на озеро, були друзями Олега. Хто знає, що їм наговорила свекруха…
У тому, у чому була, поїхала до матері в село. Але там чекав новий удар — мати померла два місяці тому, поки вона лікувалася. Телефон розбився під час аварії, їй не могли додзвонитися.
У хаті все було так, ніби мати ось-ось повернеться, здивується і закрутиться біля печі… Очі заповнилися сльозами.
— Мамо, як же так? Ти так потрі— Мамо, як же так? Ти так потрібна мені зараз… — прошепотіла Марійка, обіймаючи її кофту, і в цю мить за дверима почувся легкий стук, а далекий голос, схожий на Олега, прошепотів її ім’я, але коли вона відчинила, на порозі стояв Роман із запаморочливим поглядом, готовий вписати нову сторінку в її життя.
