До мене постукало кохання…
Соломія виїхала з села до міста та вступила до університету. Після сільської школи навчання давалося важко, але вона цілими днями сиділа за підручниками, щоб скласти сесію та не позбутися стипендії. Мати могла допомогти їй лише продуктами.
А коли дівчина почала працювати, сама почала підтримувати рідних, надсилаючи гроші додому. Кожну відпустку проводила в селі. Про море, звісно, мріяла. Але всім казала, що в селі такий повітря, ліси та річка, що й південь не потрібен.
— Соломійко, а коли заміж вийдеш? Невже ніхто не подобається? Не діждуся, мабуть, онуків, — зітхала мати.
— Не хвилюйся, мамо, вийду, — відмахувалася донька, але розмови про шлюб їй уже набридли. У селі кожен першим ділом питав саме про заміжжя.
Хлопці були, і кохання було, але пропозиції так ніхто й не зробив.
Працювала вона в газеті. Робочий день добігав кінця, а за вікном лютував злива. Ось-ось дощик стихав. Соломія накинула плащ, підготувала парасольку і вийшла на вулицю. Та раптом дощ посилився ще більше. Вона сховалася під навісом біля входу, спостерігаючи, як повз неї мчать машини, розбризкуючи калюжі.
Важкі краплі били об асфальт, бризки долітали до ніг. Дівчина притиснулася до стіни, кутаючись від холоду. Позашляховик пригальмував перед великою калюжею, щоб не обляти її, а потім і зовсім зупинився.
— Дівчино, сідайте. Навіть якщо дощ закінчиться, на дорогах справжнє море — доведеться пливти додому, — крикнув чоловік через вікно.
І Соломія сіла в авто. За півроку її рятівник зробив пропозицію. Не те щоб вона закохалася без пам’яті, але час виходити заміж, а з Олегом було спокійно та надійно. Зажили вони з його матір’ю у великій квартирі в центрі міста.
Мати Олега Соломії відразу не сподобалася.
— Не сподівайся, мила, що отримаєш нашу оселю. Не пройде твій номер, — відразу попередила вона.
— Ходити цілий день у халаті — неприлично. Тільки до ванної. А якщо гості? Переодягайся негайно, — командувала свекруха.
І Соломія переодягалася. Прибирати чи готувати в гарній сукні було незручно. Сама ж Марія Петрівна ходила, наче перед святом.
Словом, з матір’ю чоловіка вони не злагодилися. Одного разу Соломія почула, як та переконувала сина розлучитися, поки дітей нема. Дівчина, ридаючи, сказала Олегу, що мати права — їм краще розійтися. І стала збирати речі.
Але Олег не відпустив її. Наступного дня вони зняли квартиру й переїхали. Життя налагодилося. Може, мати й далі «капала» на мозок синові, але лише по телефону, до них не приходила. А Олег дружині нічого не розповідав. Вони мріяли з часом купити власне житло, відкладали з зарплати.
Однієї неділі вони поїхали з друзями на озеро. Рибалили, готували шашлики… Поверталися вже в темряві. Машина друзів вирвалася вперед, залишивши Олега з Соломією далеко позаду. Чоловік додав газу, щоб наздогнати.
Соломія навіть не зрозуміла, що сталося. Назустріч їм вилетів позашляховик. Чи водій не впорався з керуванням, чи заснув — зіткнення було неминучим.
Олег загинув на місці, а Соломія отримала численні травми та переломи. Через чотири місяці її виписали з лікарні. Бліда, знесилена, прикульгуючи, вона дісталася орендованої квартири, але там уже жила чужа сім’я. Їй повернули невеликий мішок із речами. Речі Олега забрала свекруха, вона ж і відмовилася від житла.
Соломія пішла до матері Олега. Та відчинила двері, але всередину не пустила. Розмовляли через поріг.
— Маріє Петрівно, можна я поживу у вас, доки не знайду квартиру?
— Оце ще! Через тебе загинув мій Олежко. А ти навіть на похорон не прийшла. Іди звідси! — свекруха захлопнула двері.
— Я не винна в його смерті… Я ж у лікарні лежала… Не могла прийти… — кричала й тупала в двері Соломія.
— Геть, а то викличу поліцію! — погрожувала свекруха, і дівчина здалася.
Просити половину грошей, які вони з Олегом збирали на квартиру, Соломія навіть не спробувала.
Вона вийшла на вулицю. Але куди йти? Друзів у неї не було. Ті, з ким вони їздили на озеро в той злополучний день, були друзями Олега. Хто знає, що їм наговорила про неї свекруха.
У чому була, в тому й поїхала до матері в село. Тільки там її чекало нове лихо — мати померла два місяці тому, поки Соломія лежала в лікарні. Телефон розбився під час аварії, її не могли додзвонитися.
У хаті все виглядало так, ніби мати вийшла й ось-ось повернеться, здивується й заметушиться біля печі… У дівчини навернулися сльози.
— Мамо, як так? Ти мені зараз так потрібна… — Соломія сіла на ліжко, зняла зі спинки мамину кофту йВона притулила обличчя до кофти, вдихаючи знайомий запах, і в цю мить зрозуміла, що іноді саме втрата відкриває двері до нової, справжньої любові.
