Любонько, ти що, на старості років з глузду зїхала! В тебе вже онуки до школи ходять, яка ще весілля? такими словами мене зустріла сестра, коли я їй сказала, що виходжу заміж.
Думаю: а чого тягнути? Через тиждень з Толиком розписуємося, про це треба сповістити рідних. Таня, звісно, на свято не приїде ми живемо по різні боки України. Та й гучне святкування з криками «Гірко!» у наші шістдесят вже ні до чого. Тихенько розпишемося й повечеряємо удвох.
Можна було б і не одружуватися, але Толик наполягає. Він у мене справжній кавалер: двері у підїзд тримає, руку подає, коли виходжу з автівки, пальто допомагає вдягнути. Без штампу в паспорті ні, не погоджується. Каже: «Що я, хлопчак який? Мені потрібні серйозні стосунки.» Для мене Толик і є мій хлопчина, нехай і вже сивий. На роботі його поважають, усі звертаються тільки по імені та по батькові. Там він суворий та серйозний, а побачить мене так ніби років сорок одразу скидає, вхопить в обійми й кружляє серед міста. Я й радію, й соромлюся: «Люди дивляться ще насміхатимуться.» А він: «Я нікого, крім тебе, не бачу!» Коли ми разом, здається, що на всій Землі тільки я і він.
Але маю ще сестру, якій треба розповісти правду. Боялася осуду підтримка Тані для мене була важливою, як ніколи. Набралась сміливості, набрала її номер.
Любо-о-о, простогнала вона, почувши про мої плани, рік як Юрка поховали, а ти вже іншого знайшла! Я й сама гадала, що сестра шокована, але не сподівалася, що причина саме у памяті мого чоловіка.
Тань, я памятаю, перебила я. Але хто ці терміни встановлює? Ти можеш сказати, коли можна бути щасливою не порушуючи чужої думки?
Сестра поміркувала:
Ну, треба хоча б пять років почекати
То що мені, сказати Толику: вибач, приходь через пять літ, а я поки жалобу носитиму?
Таня мовчала.
І що це змінить? продовжила я. Гадаєш, через пять років перестануть пліткувати? Все одно знайдуться охочі позлословити, а мені байдуже. Та твоє слово важливе. Якщо ти наполягаєш відміню весілля.
Та ні, не хочу бути винною, женіться хоч зараз. Але знай: я не розумію тебе й не підтримую. Завжди була собі на умі, а тепер геть від реальності відірвалась. Мала б сумління, почекай іще рік.
Але я не поступалася.
А якщо у нас з Толиком лишився рік життя, що тоді?
Сестра розплакалася.
Робиш як хочеш Я розумію щастя всім потрібно. Але ти стільки років прожила щасливо
Я розсміялася:
Ти серйозно, Таню? Ти вважала мене щасливою? Я й сама так думала. Та лише зараз збагнула, ким була робочою конячкою. Не знала, що життя може тішити
Юрко був хорошою людиною. Разом виховали двох доньок, нині маю пять онуків. Чоловік казав: головне сімя. Я не сперечалася. Спершу працювали на благо родини, тоді дітей, далі онуків. Тепер згадую й бачу: це був суцільний біг за добробутом без жодного перепочинку. Коли старша донька заміж пішла, дача вже була, та Юрко вирішив господарство розширити під внуків домашнє мясо ростити.
Орендували гектар землі й взяли на себе ярмо, яке несли не один рік. Завели худобу, годували й прибирали щоденно. Лягали катма півночі, вставали вже о пятій. Рік в рік жили на дачі, в місто зрідка, та й лише у справах. Дзвонила подругам одна хвалиться: повернулася з онукою з моря, інша з чоловіком у театр ходила. А мені не те що до театру, в магазин часу нема! Часто й хліба кілька днів нема усе через худобу.
Єдине, що гріло діти й онуки ситі. Старша донька завдяки нашому господарству поміняла автівку, молодша відремонтувала квартиру отже, не намарне горбатилися. Подруга якось приїхала, каже:
Любо, не впізнала тебе Думала, ти тут повітрям на дачі дихаєш, оздоровлюєшся, а ти ж ледь жива! Для чого себе катуєш?
А як ще? Дітям треба допомагати.
Діти дорослі, дадуть собі раду. Ти б краще пожила для себе.
Тоді я не розуміла сенсу «жити для себе». Тепер знаю спати досхочу, спокійно ходити в магазин, кіно, басейн, на лижі. І ніхто не страждає! Діти не збідніли, онуки не голодують. Найголовніше, я навчилась інакше на світ дивитися.
Колись, вигрібаючи на дачі листя, злилась через безлад. Тепер ці листочки для душі. Йдеш парком, підкидаєш їх ногою і радієш, наче дитина. Я полюбила дощ тепер не мушу ганяти кіз в хлів, а сиджу з кавою біля вікна. Відкрила, які дивовижні хмари та вечори, як приємно просто прогулятись по хрусткому снігу. Побачила наше місто таки красиве! Очі мені відкрив саме Толик.
Після смерті чоловіка я ходила, як у тумані. Юрко пішов раптово серце зупинилось, ще до приїзду швидкої. Діти одразу все продали, повернули мене у місто. Довго не розуміла, що робити далі, куди подітись. За звичкою вставала о пятій, ходила помешканням, не знаючи, як жити.
І ось Толя зявився у моєму житті. Сусід, друг зятя допомагав перевозити речі з дачі. Сам зізнався: спершу бачити мене навіть не думав інакше жінка похнюплена, втомлена, шкода стало. Каже: одразу видно, що жива й енергійна тільки треба розворушити. Повів дихати повітрям у парк. Сіли на лавку, купив морозиво, запропонував пройтись до ставка уток погодувати. На дачі ж уток мала, а подивитися на них спокійно ніколи не було. А які ж вони кумедні, коли за хлібом ковзають!
Не віриться, що можна просто стояти й дивитись на уток, зізналась я. Своїх тільки годувати й чистити і встигала, а тут просто спостерігай.
Толик посміхнувся, взяв за руку: Зажди, я тобі ще стільки цікавого покажу! Ти ніби вдруге народишся.
І це правда. Як мала дитина, я відкривала для себе світ він мені так сподобався, що минуле життя здавалось важким сном. Вже й не памятаю, коли зрозуміла, що шалено потребую Толика: його голосу, сміху, легкої дотичі. Якось прокинулася з думкою, що без нього ніяк.
Мої доньки наші стосунки сприйняли у багнети: мовляв, я зраджую память про батька. Стало прикро ніби винна перед ними. Діти Толика, навпаки, порадувались: тепер за батька спокійно. Залишилось лише сестрі все розповісти, і цю мить я відкладала.
Коли у вас розпис? спитала Таня.
У цю пятницю.
Що ж Радості та любові вам на старості літ, сухо попрощалася вона.
У пятницю ми з Толиком купили продукти, одягли святкове, викликали таксі й поїхали в РАЦС. На виході з авто я мало не впала від несподіванки на порозі стояли мої доньки із зятями й онуками, діти Толика зі своїми сімями й найголовніше Таня! Сестра тримала оберемок білих троянд і крізь сльози посміхалась:
Танько, ти що прилетіла через мене? не повірила я очам.
Мушу ж бачити, кому тебе віддаю! засміялась вона.
Виявляється, за дні до весілля всі зідзвонились і замовили столик у кафе.
Нещодавно ми з Толиком відзначили річницю весілля. Він для всіх уже став своїм. Я досі не вірю, що це моя реальність, а не сон: мені так безсоромно щастить, що аж боюся зурочити.
