Зі своєю дружиною Інною живемо у власному будинку. Невелике подвір’я засаджене квітами, коли заходиш, таке враження, що знаходишся у квітковому раю. Мені подобається, як дружина облаштувала ділянку. Зі своєю мамою Інна спілкується по телефону, а щоб до нас приїжджати, то це трапляється не часто. Адже діти в нас в старших класах, самостійні. Доглядати не потрібно. А Людмила Іванівна останнім часом живе для себе. Різні екскурсії, спілкування з подругами, забирає в неї весь час.
Коли в мене надійшло день народження, з дружиною вирішили, що дата не ювілейна, тому відсвяткуємо вдома, в сімейному колі. Запросили Людмилу Іванівну. Моя мама живе в іншому місті, тому ми бачимося не часто. Лише коли їздимо у відпустку, заїжджаємо до неї на декілька днів. З Інною вони розуміють одна одну. Інколи дружина говорить, що гарні відносини через велику відстань, яка розділяє їх.
Я з тещею також в гарних відносинах був до свого дня народження. З самого ранку Інна на кухні. Готувала святковий обід. Їй допомагала донька, яка вже у восьмому класі навчається. Незадовго до обіду з’явилася теща. Вона в піднесеному настрої вітала мене зі святом. При цьому дістаючи подарунок з великого пакета. Ми всією сім’єю стояли й чекали, що звідти дістане Людмила Іванівна. Всім цікаво, що вона подарує.
Теща витягла шкіряну куртку, неприємний запах від якої поширився по всій кімнаті. Діти закрили носи, щоб не дихати тим запахом. Дружина кинулася відкривати вікно. А Людмила Іванівна в захваті говорила:
– Я тобі, Ігорьок, купила шкіряну куртку. Вона не нова, трохи поношена, але нічого, носитимеш. Я дарую її на твоє день народження.
Ми всі стояли й мовчали. Першою отямилася Інна:
– Спасибі мамо.
Дружина взяла куртку і винесла її з будинку. Теща дивилася на нас, не розуміючи, чим образила. Та Інна забігла в кімнату і запросила всіх до столу. Людмила Іванівна декілька разів починала говорити про свій подарунок, але ми плавно переводили на іншу розмову. Коли увечері вона пішла додому, я обурився. Це ж треба до такого додуматися, дарувати ношену нікому не потрібну річ, та й ще на день народження. Дружина умовляла мене заспокоїтися, не звертати увагу на витівки мами.
Коли Людмила Іванівна телефонувала мені, завжди запитувала, чи ношу я куртку. Я стверджував, що так, ношу. Вона тепла. А сам посміхаюся, знала б вона, кого її куртка гріє. У нас на подвір’ї є пес Рекс. На зиму будку я йому утепляю. В цьому році якраз і знадобилася куртка від тещі. Вона шкіряна, вітер не пропускає. Собака постійно спить на ній. Коли не хоче лежати в будці, куртку витягує зубами й лягає на неї біля будки.
Одного разу тещі щось потрібно було. Вона прийшла якраз в той час, коли Рекс лежав біля будки на тій куртці. Людмила Іванівна впізнала свій подарунок. Розплакалася, жалілася на мене Інні, що я невдячний. Вона подарувала таку річ, а я такий сякий не став носити. Дружина заспокоювала свою маму, а мені кивала, щоб я йшов із дому, не буде сварки. Я швиденько пішов до товариша, дивилися футбол, поки не телефонувала Інна, і сказала, що додому вже можна йти.
Людмила Іванівна ще довго не розмовляла зі мною, ображалася. Але до наступного мого дня народження помирилися. Я думаю, що вона знову придумала мені подарунок.
