Щоранку Пилип Дмитрович рано прокидався. О п’ятій ранку вставав, відчиняв вікна будинку і вмикав телевізор. Причому не просто вмикав – а на всю гучність. Вже сусіди не раз робили йому зауваження. Та скандальний старий на те не зважав. Це лише був привід з кимось посваритися. Буркотливий та нечемний був дід.
Не любив його ніхто в селі. Вийде за подвір’я, сяде на лавку і давай з усіх, хто проходить чи проїжджає, насміхатися. Гострий був на язик. Тому й обминали його двір усі десятою дорогою. Листоноша, як пенсію привозить, надовго у діда не залишалася – завжди вибігала з його хати з криками і погрожувала, що більше на його подвір’я ні ногою.
А як вийде на город чи в сад, то сусіди, щоб не сваритися та настрій собі не псувати, зразу в хату йшли. Бо дід як не межу завжди ділить, то їхня качка до нього на подвір’я зайшла, то діти яблуко з його дерева вкрали. Нестерпний був Пилип – в магазин зайде, то не слово, а лайка суцільна у нього. Вже йому й продавчиня Марфа Никифорівна дорікала:
– Ти б, старий, уже б заспокоївся! Скільки залишилося тобі жити на цьому світі! Уже б Бога побоявся…Сумирним би став, а ти ні – одно скандали влаштовуєш!
Та дід тільки самовдоволено посміхався, виходив з магазину та запалював трубку. А потім неквапливою ходою додому йшов.
Палити Пилип Дмитрович страшенно полюбляв. Як надимить у хаті – то й не видно нічого.
Було йому вісімдесят років. Дружина померла від тяжкої хвороби. А згодом і син загинув – розбився на мотоциклі. Син так і встиг одружитися, тому й онуків у Пилипа Дмитровича теж не було. Залишився на цілому світі сам. Часто, запалюючи люльку, сам до себе бурмотів:
– Нічого скоро скінчиться все. Недовго залишилося… Скоро зустрінуся з вами, рідні мої…
Одного разу поїхав дід у місто на базар яблука продавати. Бо хіба ж проживеш на саму пенсію? Старенький телевізор зламався, мабуть, сусіди зурочили, бо то ж їм заважав. А ще й на похорон треба відкласти.
Коли йшов на автобусну зупинку повз сквер, вирішив присісти на лаві. Ноги вже боліли, а до автобусу ще дві години. Лави всі були зайняті. То він вирішив присісти до молоденької дівчини з коляскою. Підійшов ближче і побачив, що дівчина, схиливши голову, плаче.
– Ну і чого ти розревілася тут? Скоро море утвориться від сліз твоїх.
– Я Вас, діду, не чіпаю. От і Ви не лізьте в душу…- схлипуючи, відповіла дівчина.
Пилип поглянув ще раз на неї. Руки побиті, обличчя й ноги у синцях.
– Та ну, дитино, не хотів тебе образити. Що сталося? Розповідай, легше буде! Знаю, як це – коли поділитися болем немає з ким.
Дівчину звали Людмила. Вона розказала Пилипу Дмитровичу, що її чоловік напився. Коли п’є – наче скаженіє. Тоді руки простягає до неї. Вже несила з ним жити, бо таке повторюється майже щодня. Як заміж виходила – Артем лагідний і ніжний був. Потім п ити почав, в якусь компанію втрапив сумнівну. А тепер кожного дня нап ивається. Лікуватися не хоче. Сьогодні він вигн ав її з дому з дитиною. А їй і піти нікуди. Батьків немає, виховувалася в дитячому будинку.
Дід уважно слухав історію Людмили. А потім сказав:
– Нема чого на вулиці сидіти! Поїхали зі мною. Не ображу тебе. Будеш мені, як дочка. В мене хата своя, не вижену. А ти щось і мені, старому, допоможеш.
Сказав – і сам від себе такого не очікував. Жаль йому стало Людмилу. Вона була дуже схожа на його покійну дружину Олександру, яка теж сиротою була.
Дід Пилип в душі насправді добрий був, але це він старанно приховував під маскою вічного буркотіння і незадоволення.
Людмила без вагань погодилася на пропозицію діда. Не буде ж вона на вулиці жити з маленькою донечкою. Пішла з дідом на автобус, щоб у село їхати.
Односельчани тільки ніяковіли, коли дід повертався додому з молодою дівчиною та ще й з коляскою. Всім було дуже цікаво, кого це Пилип Дмитрович привів. Що ж він надумав?
А дід зайшов у хату з Людмилою. Заварив чай, насипав борщу:
– Ти ж голодна, мабуть?
Довго вони розмовляли про життя. Пилип і своїм горем з дівчиною поділився. Нелегка у них в обох доля. Тому треба триматися разом.
Пилип Дмитрович дякував Богу за те, що зустрів Людмилу з крихіткою Тетянкою. Яким чудовим було це немовля.
Залишилася жити Людмила у діда Пилипа. Дійсно була за дочку йому. Він ніколи не сварився на неї. З Тетянкою гуляв, як підросла. А Людмила на роботу влаштувалася в селі, господарювала у діда і в оселі, і на городі, і на подвір’ї. Світло й тепло стало в хаті Пилипа.
Більше він з сусідами не сварився, нікому не надокучав і не насміхався. Навіть межі з сусідами не ділив. І в хаті палити перестав. Лише тоді, коли хтось шумів під відчиненими вікнами, дід виходив за ворота та, насупивши брови, говорив:
– Ану тихо! Розкричалися! У мене ж дитинка спить!
Тепер йому було й поговорити з кимось. Людмила завжди була привітна і щира зі стареньким. Дуже вдячна була йому за те, що в біді допоміг. Пилип тішився Тетянкою, онучкою її називав.
Згодом Пилип Дмитрович переписав хату Людмилі. Вона доглядала за дідом, коли він зліг. І щиро плакала, коли не стало Пилипа. Щиро, як за батьком, якого у неї не було.
