Нещодавно мені зателефонував однокласник. Він сказав, що намічається зустріч однокласників, адже двадцять років, як закінчили школу. Тому намагаються розшукати якомога більше учнів нашого класу. Зустріч відбудеться через місяць, якраз середина літа. Я подякував, сказав, що обов’язково приїду. Я навіть не здогадався спитати, звідки він узяв мій номер телефону. А потім уже і не згадував про те. Просто я років десять не був у своєму рідному селі.
Як померли мої батьки, від тих пір я туди не їздив. Будинок стоїть, не продавав. З дружиною спочатку вирішили. Що будемо їздити на природу, відпочивати. Але так ні разу і не вибралися. Все робота, немає часу вибратися. Ось тепер є нагода поїхати, подивитися на будинок, побачити односельців і однокласників.
Через місяць ми з дружиною вже їхали до мого села. Діти з нами не захотіли. Адже вони майже дорослі. Дімі шістнадцять років, Світланці чотирнадцять. Коли приїхали до будинку, трава покошена у дворі, городом сусід користується. В будинку все так, як і залишили десять років тому. Прийшли сусіди привітатися. Говорили, я радий бачити їх усіх. Під вечір прибігла Валентина, моя однокласниця. Живе недалеко від нашого будинку.
Вона без передмови почала говорити про свого сина, який в цьому році закінчив школу. Вступив у інститут. Але мама переймається, як її син буде жити в гуртожитку. Адже там і образити можуть, і обікрасти. Та й голодний ходитиме. Ми з дружиною дивилися на Валентину, не могли зрозуміти, що вона від нас хоче. Нарешті видала. Вона б хотіла, щоб її синок жив у нас, поки не закінчить навчання. Я похитав головою, що ні так не буде. В нас маленька квартира, двоє дітей. Куди нам стороннього.
І взагалі, гуртожиток для того і надається, щоб там жили та до інституту близько. А те що їсти не вміє готувати, то ще не пізно навчити. Адже до початку навчального сезону цілий місяць. Самі прості страви можна навчитися готувати. Всі ми так жили. Валентина бачить, що не вийшло вмовити, розвернулася і пішла додому.
Наступного дня ми всі зібралися на території школи. Ностальгія по школі, по дитинству, яке вже ніколи не повернути. Було сказано багато гарних слів. З двадцяти чотирьох осіб з нашого класу, не приїхали лише п’ять з поважних причин. Вже наприкінці вечора до мене знову підійшла Валентина:
– Ну що, не надумав взяти мого синочка на проживання? – Вкрадливим голосом запитала вона.
– Ні, не надумав, і не будемо повертатися до цієї теми.
– Люди добрі, послухайте, – зненацька закричала Валентина, – оце в нас такі односельці. Попросила Морозова, щоб мій син жив у нього, поки навчається, так він знаєте, що мені відповів? Що не збирається нікого до себе впускати жити. Ось так ми підтримуємо одне одного. А що він тебе об ’їсть? Зарозумівся зовсім як у місті став жити.
Я взяв дружину під руку і ми пішли додому. Такого нахабства я ще не бачив. Що там Валентина говорила далі, мені невідомо. Але настрій зіпсований. Зранку ми з дружиною вирушили до міста. На душі залишився неприємний осад.
