— Люсі, здається… я збив кота… — прохрипів я в телефонну трубку.

Автор Левчук ТимофійЧас читання 4 хв.Перегляди 60

Наталю, здається я збив кота прохрипів я в телефон.
І? відповіла Наталя, не змінивши тону.
Як то «і»? Що мені робити?
Хоч вийди з машини, подивись, чи живий.

Я ковтнув. Двір був пустим, вечір повітрям розносив гострий запах схожий на страх. Повільно відчинив двері і, не виходячи, нахилився, щоб зазирнути під авто. І побачив: він живий. Маленький сірий комочок тремтів, але очі були відкриті.
Він живий, Наталю. Живий Що робити?
Як що? Вези до клініки. Ти ж і так туди їдеш. Давай, поспішай!

Обережно підняв кота він не чинив опору, лише лежав, важко дихаючи. Посадив на заднє сидіння, у коробку від взуття, що валялася на підлозі. І поїхав.

До клініки зазвичай півгодини. Але не того дня. Бо той день став таким, який не забувається, і тридцять хвилин перетворилися на вічність.

У багажнику вже лежав пес. Старий дворняга, його переїхав потяг. Сусіди з дачі попросили відвезти його до клініки «щоб не мучився», сказали. Безхатько, нікому не потрібний, але нам було його шкода. Я погодився. Наче на автоматі.

А тепер ще й цей кіт.

Я гнав, наче божевільний, і в голові крутилося лише одне:
«Що це за день? Що це за життя?»

У клініці, на подив, черги не було. Увірвався з коробкою в руках, ніби везеш дружину на пологи лікар відразу взяв і заніс у кабінет.
Що з ним? Як він? метушився біля дверей.
Зараз зробимо рентген, кивнула медсестра. Схоже, нічого серйозного, але треба перевірити.

Пятнадцять хвилин. Як вічність. Годинник ніби насміхався з мене. Я ходив кругами, дивився на стелю, вікна, плакати з британськими та мейн-кунами

А всередині мене гризло щось сильніше за звичайний страх сором і провина. Адже я не помітив. Не треба було їхати так швидко. Все могло бути інакше. Він крихітний, беззахисний, вийшов на дорогу на секунду пізніше а я в той момент думав про поворот до клініки. І все. Мить. Поворот долі і ось я стою із грудкою в горлі, благаючи в думках: «Хай виживе. Дай мені виправити»

Нарешті вийшов лікар.
Потрібна операція

І тут я згадав адже пес досі в машині!

Повернувся. Тиша. Він не скулив, не ворухнувся. Натиснув кнопку багажник повільно відчинився.

Два налякані очі дивилися на мене з пітьми. Він був живий.
Слухай, тихо сказав я. Вибач зараз розберемося.

Знову побіг до клініки. Зупинив лікаря сувора жінка з проникливим поглядом.
Там ще пес у багажнику. Його потяг переїхав, задні лапи
Нам вже дзвонили про евтаназію. Казали, що шансів немає.

Я замовк. Лікарка не змінила виразу обличчя. Лише накинула плащ поверх халата і пішла за мною.

Відчинили багажник. Вона подивилася на пса, потім на мене. Її погляд пройняв наскрізь, наче рентген.

Ви збожеволіли? Хто сказав, що його треба всипляти? Так, лапи не видужають. Але він може жити. Ми вже витягували і гірших. Занесіть його.

Я лише кивнув. Не сперечався. Лікар сказала: «Він виживе». Цього було досить.

Ввечері вдерся додому. Наталя здивовано відвернулася від плити:

Що з тобою, Богдане?

Без слів зайшов у кімнату, дістав стару книгу, де ховав гроші. Мрія. Мотоцикл. Тепер це неважливо.

Богдане?! Що сталося?
Вони виживуть! вигукнув я. Обидва!
Хто? Ти зовсім зїхав?
Пізніше поясню!

Ми залишили їх. Кота назвали Мурчик. Пса Вартовий. Разом ми пережили все: капельниці, безсонні ночі, реабілітацію.

Наталя тоді лише сказала:
Якщо вони з нами ми знайдемо вихід.
І знаходила. Годувала Мурчика, вкривала Вартового ковдрою. Разом плакали, коли Мурчик вперше пройшовся. Сміялися, коли Вартовий мчав двірком на візку.

Минуло пять років. Вони не домашні улюбленці. Вони родина.

Сьогодні, коли повернувся додому, мене зустрів запах пирога. Наталя обійняла ззаду, міцно. І затремтіла.

Що трапилося? повернувся я.
Нас буде більше прошепотіла вона, поклавши руку на живіт.

Спочатку не зрозумів. А потім зрозумів.

Мені сорок. Їй тридцять сім. Довго намагалися. Майже змирилися. Але одного разу якась жінка сказала:
У вас буде троє дітей. Двоє від природи. Один від Бога. За доброту. За терпіння. Шлях буде важким, але світлим.

Мурчик спав, згорнувшись клубком біля плюшевого зайця на підвіконні. Вартовий, уже похилий, підійшов до нас, притулився до ніг і важко зітхнув.

Тоді я не повірив. Тепер вірю.
Бо одного разу ми сказали життю «так». І життя відповіло нам тим самим.

Усе, що відбувається – на краще Інна Вікторівна – мама Влади, ретельно ліпила доньку за власним зразком, а та слухалася у всьому. Мама вважала себе сильною та успішною жінкою, тому постійно вимагала від дочки точно дотримуватися всіх її настанов. – Влада, – суворо казала Інна Вікторівна, – щоб досягти в житті таких самих результатів, як у мене, ти маєш іти тільки тією дорогою, яку я для тебе обрала, ні кроку вбік. Сподіваюсь, ти мене зрозуміла і на все життя це запам’ятала? – Так, мамо, – відповідала донька. Влада дуже любила свою маму, тому й намагалася прислухатися до неї, не хотіла засмучувати. А мама прагнула бачити у своїй доньці ідеальну “міс досконалість”. Але чим дорослішою ставала донька, тим менше це вдавалося. Дитина є дитина: Влада з малечку щось бруднила, рвала, падала та щось розбивала. Але у школі навчалася відмінно. Бо знала: якщо отримає трійку — для мами це трагедія. – Влада, сором і ганьба! Як ти могла отримати «трійку»? Ти нас із татом не поважаєш? Не ганьби, і швидко виправляй оцінку. – Добре, мамо, – слухняно казала Влада, інколи намагалася заперечити: – Мамусю, ну це лише одна трійка, випадково… – Неважливо, доню… Ти повинна бути кращою і розумнішою за всіх! Влада хвилювалася, але швидко виправляла трійку на «відмінно». Школу закінчила із золотою медаллю – інакше й бути не могло. Інна Вікторівна була задоволена, коли донька без труднощів вступила до університету. – Молодець, доню, пишаюся тобою, – одного разу нарешті похвалила мати. – І так далі! В Інни Вікторівни був будівельний бізнес, справа чоловіча, але вона так уміло керувала, що чоловіки-бізнесмени дивувалися її хватці. Вона не сумнівалася, що після університету дочка буде поруч із нею в компанії. Влада ж мріяла вибратися з-під маминого контролю, хотіла вступати до університету в іншому місті, але марно. – Доню, ти повинна бути під моїм наглядом і контролем, – категорично заявила мати. – Про яке інше місто взагалі може йтись? Маємо чудовий університет у Києві, і тут навчання. Влада не могла заперечити. На третьому курсі вона закохалася по-справжньому. До цього зустрічалася з хлопцями, іноді потайки від матері, але серйозних стосунків не було. Гоша — чарівний блондин із блакитними очима — підкорив її серце. Він навчався на паралельному курсі. Влада й надалі вчилася на «відмінно», а йому навчання давалося важко, особливо курсові роботи. Якось він зупинив Владу в університетському коридорі: – Влада, допоможи з курсовою, зовсім завалився! – Гаразд, допоможу, – радо погодилася, бо Гоша їй подобався. Відтоді постійно писала для нього курсові, а він «платив» їй своєю любов’ю й дозволяв любити себе. Зустрічалися, гуляли містом, ходили в кіно й кав’ярні. Інна Вікторівна відчула недобре, запитала в лоб: – Доню, ти закохалася? – Звідки знаєш? – здивувалася та. – На тобі написано. Познайом мене з ним, я маю знати, що це за «птах». Влада запросила Гошу додому, батьки познайомилися. Мати навіть не бурчала. Коли Гоша попрощався й пішов, мати сказала: – Яка там любов, Влада? Хлопець тебе просто використовує, от і все. Глибоким розумом не вирізняється, говорити нема про що. Що ти в ньому знайшла? – Неправда, мамо! – вперше заперечила донька. – Гоша цілеспрямований, начитаний, цікавиться історією. Не всім же бути такими розумниками… І молодий він ще. – Доню, він тобі не пара, – категорично наполягала мати. Влада наважилася проявити характер: – Мамо, вибач, але я все одно буду його кохати, що б ти не казала. Інна Вікторівна здивовано глянула на доньку й махнула рукою. – Колись зрозумієш — твій Гоша звичайна «сіра миша». Влада відстояла свою любов і після університету вийшла за Гошу заміж. Раділа, що мати помилилася. Життя показало: звичайні «трієчники» часто досягають усього швидше, ніж «відмінники». Так сталося й із Гошею – після навчання знайшов престижну роботу, а Влада працювала у матері. У Гоші була власна квартира (батьки подарували ще під час навчання), тож після весілля Влада раділа своїй незалежності. Та рано раділа – працювати все одно взяла її мати. Якось Гоша повідомив: – Владо, мене призначили начальником відділу, щоправда, спершу зі стажуванням, але я докладу всіх зусиль. За три місяці його призначили остаточно. Гоші не подобалося, що дружина з червоним дипломом й досі працює під крилом матері. – Влада, поки працюєш у власної мами, нічого не досягнеш – час братись за своє. Вона тебе «душить», а ти… Ти ж жінка, а не адаптер для маминих вказівок. Владі прикро це чути, але розуміла: в усьому правда. З часом Гоша перестав дорікати, але це не зробило їй легше – він став замкнутим і байдужим. Її це навіть влаштовувало: головне – поруч! Минав час. Одного разу Гоша повідомив: – Я зустрів іншу. Я її кохаю – іду від тебе. Вона, на відміну від тебе, справжня жінка… Вперше в житті Влада не стрималась: закричала, сварилася, розбила тарілку, кидала телефон об стіну, потім розірвала пару сорочок… і заспокоїлася. Чоловік все це вислухав мовчки, лише сказав: – Ось бачиш, у тобі є емоції. Шкода, що я це зрозумів запізно, – і пішов. – Ненавиджу! – прошепотіла Влада, зібрала речі, винайняла квартиру й пішла. Мамі не сказала нічого – знала, якою буде її реакція. Минав місяць, а може й більше, і Владі вдавалося приховувати розлучення від матері. Але Інна Вікторівна відразу помітила щось недобре. – Влада, що з тобою? Очі згаслі, ходиш сумна, у тебе проблеми з чоловіком? – Які проблеми? У мене немає чоловіка. – О Боже… От і знала: він тебе кинув, так? Коли це сталося? – Ще у квітні. – І мовчала? Влада зітхнула, слухала потік критики на адресу Гоші та себе. – Я тебе попереджала, принаймні не будеш його служницею. Добре, що дітей немає! Раджу надалі слухати мене. Зрозуміла? – Мамо, все, що відбувається – на краще, – несподівано для себе відповіла Влада, підвелась і додала: – Я більше не працюватиму з тобою. Мені досить… Інна Вікторівна залишилася в повному здивуванні. Влада вирішила піти подалі з-під маминої опіки. Йшла містом сама, не знаючи куди, сіла у трамвай, вийшла на своїй зупинці — й одразу впала: нога потрапила у ямку. Сіла, охнула від болю. – Оце мені ще треба було, – подумала. – Що з вами? – підбіг молодий чоловік, який проходив поруч. Допоміг піднятися, Влада стала – нога боліла. – Боляче? – з турботою спитав він. – Дуже, – поморщилась вона. – Хапайтесь за шию, – легко підхопив і доніс до автомобіля. – Їдемо в лікарню, бо може бути перелом… – Я – Женя. А ви? – Влада. У лікарні перелому не знайшли, тільки вивих. Ногу забинтували, проконсультували і відпустили. Женя чекав увесь цей час, домчав до дому. – Дайте номер телефону, – попросив він. – Раптом знадобиться допомога? Влада не відмовила. Назвала номер. Наступного дня Женя зателефонував: – Що вам привезти? Думаю, ніжка ще болить? – Сік і фрукти… і хліба немає, – сказала вона. Десь через годину – дзвінок: Женя з двома великими пакетами. – Ой, навіщо так багато? – А ми зараз будемо святкувати знайомство! Я допоможу чи й сам усе зроблю. Може, одразу на «ти»? Влада розсміялася — їй з Женею було легко і спокійно. Більше старався Женя: накрив стіл, розігрів шашлик, розлив сік. Алкоголю не було – Женя одразу попередив, що не п’є. Вечір минув чудово. Минуло чотири місяці — Влада і Женя одружилися, через рік у них народилася донечка Ксюша. Коли її питали, де знайшла такого хорошого чоловіка, сміялась: – Він мене на дорозі підібрав… Не вірите? Запитайте у нього самі! Дякую за те, що читали, підписувалися й підтримували. Бажаю вам удачі та щастя в житті!