Наталка тримала в руках запрошення на весілля й ніяк не могла повірити в те, що бачить. Золоті літери на кремовому папері повідомляли про весілля її батька Богдана Івановича з якоюсь Іринкою Михайлівною. Дата стояла через тиждень.
— Через тиждень! — пробурчала вона, перевертаючи листівку. — Навіть попередити нормально не спромігся.
Задзвонив телефон, перебиваючи її роздуми. На екрані світилося ім’я молодшої сестри Соломії.
— Наталко, ти отримала це… запрошення? — голос сестри звучав збентежено.
— Отримала. Ти щось знала?
— Нічогісінько! Я думала, тато просто з кимось зустрічається. А тут на тобі — весілля!
Наталка пройшла на кухню й поставила чайник. За вікном дрібно дощило, і на душі було так само понуро.
— Соне, ти її бачила хоч раз? Оцю Іринку?
— Одного разу, випадково. Вони з кафе виходили, а я якраз мимо їхала. Молода така, років тридцяти п’яти, не більше. Білявка фарбована, вся в золоті та хутрі.
Наталка мимоволі зморщилася. Батькові шістдесят вісім, різниця в віці виходила більше тридцяти років.
— Може, це через гроші? — припустила Соломія. — Пам’ятаєш, тато казав, що продав дачу? А ще у нього двокімнатна в центрі.
— Не знаю, — зітхнула Наталка. — Треба їхати до нього, розмовляти.
— Поїдемо разом. Я завтра з роботи раніше піду.
Наступного дня сестри зустрілися біля батькового будинку. Богдан Іванович нещодавно переїхав у цю квартиру після продажу старої, де вони виросли. Тоді він пояснив це бажанням жити ближче до центру, але тепер Наталка підозрювала інші мотиви.
— Доню моя! — батько зустрів їх із розпростертими обіймами. — Як добре, що приїхали! Познайомлю вас із Іринкою.
Він виглядав помолоділим і дуже задоволеним. Нова стрижка, модна сорочка, навіть хода стала більш прудкою.
— Тату, нам треба поговорити, — серйозно сказала Наталка.
— Звісно, звісно! Іринка якраз вечерю готує. Вона чудово готує, побачите.
З кухні долітав дзвік посуду й жіночий голос, що наспівував якусь пісню. Батько провів дочок у вітальню й посадив на диван.
— Дорогенькі мої, я такий щасливий, що ви познайомитеся з Іринкою. Вона чудова жінка, добра, турботлива. Я й не думав, що в мої роки ще зможу закохатися.
Наталка із Соломією переглянулися. Слово «закохатися» з вуст шістдесятивосьмирічного батька звучало якось неприродно.
— Тату, — почала Соломія, — а давно ви знайомі?
— Чотири місяці. Познайомилися в поліклініці, у черзі до кардіолога. У Іринки мама в лікарні лежала, і вона дуже переживала. Я її втішав, провожав додому…
— Чотири місяці — і вже весілля? — не втрималася Наталка. — Це не занадто швидко?
— У нашому віці не варто тягнути, — батько трохи нахмурився. — Ми вже не діти, знаємо, чого хочемо.
У цю мить у вітальню ввійшла жінка, і Наталка одразу зрозуміла, що Соломія була права. Іринка виглядала максимум на тридцять п’ять, хоча могла бути й молодшою. Висока, струнка, з пишним волоссям медового відтінку та яскравим макіяжем. На ній було облягаюче сукня й безліч прикрас.
— Діточки, знайомтеся! — батько схопився з місця. — Це моя Іринка. А це мої доньки — Наталка і Соломія.
— Дуже приємно, — Іринка простягнула руку з довгими фарбованими нігтями. — Богдан так багато про вас розповідав!
Голос у неї був мелодійний, але Наталці чомусь одразу не сподобався цей солодкуватий тон.
— Вечеря готова, — оголосила Іринка. — Прошу до столу.
На кухні був накритий святковий стіл. Дорогий сервіз, якого Наталка не пам’ятала в батьковому домі, свічки, квіти. Все виглядало дуже гарно, але якось ненатурально.
— Іринко, розкажи донькам про себе, — попросив батько, наливаючи вино.
— Та що там розповідати, — засміялася Іринка. — Звичайна жінка. Працюю у салоні краси, майстринею з манікюру. Живу сама, дітей нема. Була заміжня, але чоловік виявився… непростим.
— Як це непростим? — уточнила Соломія.
— Пив, піднімав руку. Довелося розлучитися. З того часу боялася зв’язувати життя з чоловіками. А потім зустріла вашого тата…
Іринка подивилася на Богдана Івановича з таким захопленням, що Наталка мимоволі здригнулася.
— А батьки у вас є? — продовжувала розпитувати Соломія.
— Мама є. Тата давно нема. Мама хворіє, я за нею доглядаю. Богдан мені дуже допомагає, навіть гроші на ліки дає. Такий добрий чоловік!
Батько сяяв від гордості.
— Тату, — не витримала Наталка, — можна тебе на хвилинку?
Вони вийшли у коридор. Іринка залишилася на кухні мити посуд.
— Що ти хочеш сказати? — батько одразу став настороженим.
— Тату, ти розумієш, що вона молода? Їй стільки ж років, скільки мені.
— І що? Я її силоміць веду, чи якАле тепер, коли він лежав у холодній землі, а вона знову була самотня, Наталка усвідомила, що найбільший обман — не з боку Іринки, а з боку власного батька, який так і не зрозумів, що його доньки любили його безкорисливо й без умов.
