Моїх батьків не стало, коли мені було 8 років. Рідні з маминої сторони (бо з татової усі одразу вмили руки) довго не могли вирішити, що зі мною робити та куди мене відправити. Якийсь час я жила у притулку для дітей, бо мене ніхто не хотів до себе брати.
Так вийшло, що при житті, мої мама з татом були у дуже поганих стосунках зі всіма родичами. Чому — один Бог знає, я тоді ще мала була, але коли лишилася сама малою дитиною, зрозуміла, що краще б батьки не сварилися зі всіма так.
Потім мамин брат, мій дядько Василь, все ж наважився взяти над мною опіку й дати прихисток у своєму домі. Але інколи я думаю, що краще б він цього не робив і дав мені залишитися в дитячому будинку. Адже такого нещастя, яке я терпіла у його домі, я напевно б більше ніде не побачила, навіть у притулку.
Дядько Василь мав дружину й ще двох дітей, які були дуже негативно налаштовані стосовно мене. Я була зайвою у цій сім’ї й мені про це прямо говорили з малого віку. Мачуха казала, що якби не ті копійки, які за мене платять, вони б ніколи не усиновили мене. І справді, матеріальне становище у сім’ї дядька було скрутне, тому вони намагалися заробити на державі.
У цій сім’ї я звикла жити сама по собі, ні на що не жалітися й не просити. Просто мовчки існувати, тримати усі свої думки при собі. Та й навіть якби хотіла комусь розповісти, то не було кому.
Я, щоб не отримувати на горіхи за якісь свої помилки, дуже багато й старанно вчилася. До мене ніколи не було ніяких претензій у цьому плані. Чого не скажеш про моїх сестер зведених, які в навчанні були ніякі. Мачуха через це ще більше на мене злилася, але зробити нічого не могла. Мене виділяли з поміж інших учнів, хвалили на батьківських зборах, я їздила на олімпіади й займала призові місця. Так я жила до самого закінчення школи.
Але одного разу мачуха звинуватила мене у крадіжці й вигнала з дому. Це все було на очах у дядька. Але він нічим не кращий за неї, він при кожній нагоді казав, що я така ж непутяща, як його покійна сестра. І ще всілякі образи у такому дусі… Тому він був тим, хто викинув усі мої речі за поріг квартири.
Коли мене вигнали, я це сприйняла, як шанс почати нове життя. Адже я вже закінчила школу й вступила в коледж. Поселилася у гуртожитку, почала вчитися, отримувала стипендію і заодно підробляла репетитором з англійської мови. Заробляла так, що мені на життя вистачало. У коледжі познайомилася з хлопцем, з яким, забігаючи наперед, через кілька років зіграла весілля.
Моя “сім’я” більше у моєму житті не з’являлася. Напевно це — на щастя. Адже я зі впевненістю могла сказати, що все те, що я на свій вік досягла — це виключно своїми силами й розумом.
А тепер я — заміжня щаслива жінка, у мене чудовий і люблячий чоловік. Ми разом дуже багато всього пережили й Віталій знає про мене все. Його сім’я дуже тепло до мене віднеслася й одразу прийняли мене, як рідну дитину.
Проте, щастя довго не триває. У сім’ї чоловіка сталося горе — захворіла його сестра. Лікарі сказали готувати до найгіршого, адже хвороба розвивалася дуже швидко і ми, на жаль, надто пізно про неї дізналися. А його сестра — матір-одиначка з трирічною дитиною на руках.
Коли Тетяни не стало, ми з чоловіком поговорили й дійшли до висновку, що донечка Тані залишиться з нами. Адже ця маленька дитинка нагадала мені мене. Я не хочу, щоб вона, як я, жила серед чужих і жорстоких людей. Я хочу стати їй мамою й подарувати їй гарне дитинство. І я знаю, що ми з Віталіком разом можемо це зробити.
