Магія театрального дійства

Автор Вербенко АнатолійЧас читання 5 хв.Перегляди 9

**Вистава**

Сьогодні Світлана з нетерпінням чекала кінця робочого дня. Уявила, як вийде з офісу, а біля авто її зустріне коханий чоловік, і вони поїдуть разом у улюблену кавярню. Саме там вони пять років тому в цей день і познайомились.

Вискочила з роботи швидше за вітер а там і Віталій стоїть біля своєї машини, посміхається:

Привіт, Віталіку! пригорнулася до нього, а він поцілував у щічку.

Привіт, привіт! Ну що, поїхаємо до нашої кавярні? то запитав, то заявив чоловік, а вона щасливо засміялась і кивнула. Та ж чекала на подарунок.

Посиділи трохи в кафе, але нічого не подарувавши, Віталій запропонував:

Гаразд, їдемо додому. Твій подарунок чекає там, загадково підморгнув.

Та-ак? Який подарунок? Чому не взяв із собою? здивувалася дружина.

Побачиш і зрозумієш, відповів він.

Підїхали до дому, вийшли з авто. Віталій підійшов до якоїсь машини, клацнув на брелок і відчинив її.

Ось, кохана, тобі. Катайся на здоровя!

Світлана аж оніміла такого вона не очікувала! Кинулася й на шию:

Віталіку, дякую! Я ж завжди кажу, що в мене найкращий чоловік у світі! Як же я тебе люблю!

Вона і так обожнювала чоловіка він усіма вчинками доводив свою любов. Віталій працював багато, інколи без вихідних, щоб заробляти на подарунки, а ще вони збирали на власний будинок. Мріяли про великий котедж за містом. А потім і про дитину. Жили в трикімнатній квартирі Світлани, яка дісталася їй у спадок.

Люба, тепер це твоя машина. Я знаю, як ти мріяла про неї.

Дома відсвяткували і пяту річницю, і нову машину (в кафе випити не вийшло Віталій за кермом).

Наступного дня Світлана приїхала в офіс на новенькому червоному авто. Увійшла, а колеги вже чекали усім коріло дізнатись, що їй подарували.

Ось, мій Віталік подарував машину! Він мене з півслова розуміє, на хвильку заплющила очі. Ой, дівчата, якби ви знали, який він у мене класний! За пять років ми жодного разу серйозно не посварились!

Вітаємо з таким шикарним подарунком! раділи колеги.

Хтось щиро тішився за неї, а хтось аж кусав локті. Однією з таких була Наталка колишня однокласниця Віталія, яка заздрила Світлані ще зі школи. Вона також колись була в нього закохана. А тепер, дивлячись на щасливу колегу, думала:

Чому одним усе, а іншим нічого? Нічого, поскаржиться ще вона у мене! А в очі посміхалась.

А Світлана, наївна, і не здогадувалась, що щастя любить тишу. Вона не приховувала нічого від колег, думала вони так само до неї ставляться. Навіть не підозрювала, що знайдеться людина, готова піти на підлість заради чужого щастя.

Ближче до вечора Віталій подзвонив сказав, що затримається через швидкісну підробіток. Світлана зітнула. Нічого, він же працює на їхню мрію.

Виходячи з офісу, помахала колегам і підійшла до своєї машини:

Ну що, красуню, поїхали додому!

По дорозі заїхала в торговий центр, підглянула для чоловіка наручний годинник.

Чудовий подарунок для Віталіка! подумала вона.

Купила гарно запакований презент, сіла в авто:

Ну ось, і я порадую свого чоловіка. Дарувати так само приємно, як і отримувати!

Підїжділа до дому, збавила швидкість раптом почула глухий удар. Вискочила з авто на дорозі сидить чоловік, тримається за ногу.

Боже мій, це я вас збила?! Вибачте, зараз викричу швидку!

Не треба, похитав головою він. Удар не сильний, мабуть, просто забив.

Світлана запропонувала зайти до неї додому він погодився. На повязці вона без кінця вибачалася.

Не хвилюйтеся, я готовий кожен день так травмуватися, щоб вас бачити. Знайомимось Ілля. А ви?

Світлана

Ілля кидав на неї відверті погляди їй навіть ніяково було. Трохи посидів, потім підвівся, побачив на полиці фото Віталія й Світлани.

А ви його знаєте?! Оце так! Хоча чого питаю на одному ж фото. Давайте вгадаю це ваш брат? Ну звісно ж брат!

Ви його знаєте? здивувалась вона.

Так, це чоловік моєї сестри. Дуже працьовитий постійно на підробітках, на відрядженнях, збирає на котедж. Вдома буває рідко, а як же у нього ж мета.

Світлані стало погано. Боляче, образливо. Вона не памятала, як пішов Ілля якось швидко зник. А слова його болюче встіли в серце. Вона зажмурилася:

Цього не може бути! Це немов сон!

Але, розплющивши очі, зрозуміла реальність. Звідки Іллі знати про плани Віталія?

Невже він веде подвійне життя? А наші мрії про дитину й будинок він реалізує з іншою?

Коли Віталій повернувся, дружина вже спала або вдавала. Не хотіла бачити йогоКоли вранці Віталій обійняв її і прошепотів: “Кохана, я вчора домовився про ту ділянку, про яку ми мріяли тепер наш котедж буде саме там”, Світлана розплакалася від щастя, зрозумівши, якою дурнею була через ту аферу з Іллею.

На розлученні дружина промовила: «Бери все, що хочеш!» — а через рік чоловік пошкодував, що повірив Олена спокійно розглядала документи. Чомусь навіть злості не було. – То ти все ж таки вирішила? – Сергій дивився на дружину з ледь прихованим роздратуванням. – І як ділитимемо? Олена підвела очі. У них не було ні сліз, ні благань — лише рішучість, що з’явилася після безсонної ночі роздумів про змарноване життя. – Бери все, – сказала вона тихо, але твердо. – Що значить «все»? – Сергій примружено подивився. – Квартиру, дачу, машину, рахунки. Все, – вона махнула рукою навкруги. – Мені нічого не треба. – Ти жартуєш? – він посміхнувся. – Чи це жіночий фокус? – Ні, Сергію. Жодних жартів і трюків. Тридцять років я відкладала своє життя на потім. Прала, готувала, прибирала, чекала. Тридцять літ слухала, що подорожі — це даремна трата грошей, захоплення — забаганка, а мрії — дурниці. Знаєш, скільки разів я хотіла поїхати на море? Двадцять. А їздили ми три. І всі три рази ти бурчав, що це марнота. Сергій хмикнув. – Знов за старе. У нас був дах над головою, була їжа… – Так, – кивнула Олена. – А тепер у тебе буде ще й все інше. Вітаю з перемогою. Адвокат здивовано дивився на неї. Він звик до сліз, криків, сварок, а ця жінка просто віддавала все, за що зазвичай борються до останнього. – Ви розумієте, про що кажете? — тихо спитав він Олену. – За законом ви маєте право на половину майна, нажитого за спільне життя. – Розумію, – посміхнулася вона, мов скинула невидимий вантаж. – Але ще я знаю: половина порожнього життя — це просто порожнє життя в мініатюрі. Сергій ледь стримував радість. Не чекав такого повороту. Планував торгуватись, навіть шантажувати, а тут — такий подарунок долі! – Оце вже по-дорослому! – він ляскав долонею по столу. – Нарешті ти проявила розсудливість. – Не плутай розсудливість зі свободою, – спокійно відповіла Олена й підписала папери. Додому їхали однією машиною — але, здавалось, з різних планет. Сергій наспівував щось дитяче, машина плавно котилася ямами, а його настрій раз по раз згасав чи оживав. Олена не чула нічого навколо: дивилась у мутне скло, за яким мчали веселі сосни й ялини, а її серце трепетіло, мов молода пташка у перший політ. Яка дивина: звичайна дорога, втомлений вечір — а всередині несподіване відчуття простору, ніби важкий камінь розчинився. Олена торкнулася холодної щоки й подумала: оце вона — справжня свобода… Іноді досить однієї миті, одного випадкового погляду у вікно — і прожите життя знову виграє давно забутими барвами. Через три тижні Олена стояла в орендованій кімнаті на околиці Львова. Скромне помешкання: ліжко, шафа, стіл і маленький телевізор. На підвіконні — дві фіалки, її перша власна покупка. – Ти з глузду з’їхала, – голос сина Богдана лунав у телефоні. – Покинула все й поїхала у ту глуху дірку? – Не покинула, сину. Я залишила. Відчуй різницю. – Мам, але тату ти все віддала добровільно! Він вже й дачу збирається продавати, каже, навіщо йому стільки? Олена розчулено глянула у дзеркало: вже тиждень із новою стрижкою, яку при Сергієві нізащо б не зробила. «Занадто молодіжна», «несолідно», «що люди скажуть» — ці фрази давно стукали луною. – Хай продає, – легко відповіла вона. – Твій батько завжди все знав про майно. – А як ти? У тебе нічого не залишилось! – У мене залишилась головне, Богдан. Моє життя. І знаєш, що дивно? В п’ятдесят дев’ять можна все почати спочатку. Олена влаштувалась адміністратором у приватний пансіонат для старших людей. Робота непроста, але цікава. Головне — нові знайомства й нарешті вільний час для себе. Сергій тим часом тішився перемогою. Перших два тижні він ходив квартирою, мов хазяїн замку, розглядав усе, що отримав. Відтепер йому ніхто не дорікне за розкидані шкарпетки, невимиту посуду. – Ти щасливчик, Сергію, – казав товариш Іван, попиваючи горілку на кухні. – Інші чоловіки хоч півмайна гублять, а в тебе все: квартира, дача, машина. Золотий виграш! – Так, – посміхався Сергій. – Нарешті Олена проявила розум. Побачила, без мене нікуди. Та радість швидко змінилась клопотами. Чистих сорочок у шафі не ставало. В холодильнику — лише сир, кетчуп і пляшка. Готувати обід, як виявилось, не так просто. Навіть колеги помічали, що Сергій став неохайним. – Щось ти не такий, Сергію, – помітив начальник. – Все добре вдома? – Більше ніж, – відмахнувся той. – Просто нова організація побуту. Одного вечора відкрив холодильник — майже порожній. Замовив доставку, плюнувши на ціни. Сидячи з рахунками, раптом сполотнів: комуналка, інтернет, електроенергія — усе по-справжньому. Раніше це здавалося фоном, побутова рутина. Мабуть, поки поряд хтось є — все відбувається якось само. А тут — порожнеча. Кур’єр простягнув пакет: – П’ятсот вісімдесят гривень. – За що?! – обурився Сергій. – Та стандарт, зараз усе дорожчає, – здивувався хлопець. Сергій мовчки заплатив, пройшов на кухню. Глибока тиша, навіть холодильник гуде якось безрадісно. Квартира — величезна, модна, і така холодна, наче там відгукується вітер. Звична омріяна «самостійність» раптом обернулася самотністю. Олена тим часом вийшла на берег Чорного моря, підставивши обличчя сонцю та вітру. Навколо, в колі «активних пенсіонерів», кипіло життя: вперше вона подорожувала без постійного сердитого «навіщо витрачати гроші», без нарікань і економії. – Оленко, хутчіше на фото! – кликала Ірина, нова подруга зі львівського гуртка малювання. Олена радісно побігла до своїх — ніхто не думав, що в її віці можна носити яскраву сукню, розпустити волосся і сміятися, наче дівчисько! – А тепер селфі! – командує Ірина, тягне палицю для телефону. – І неодмінно у нашу групу закинемо! Ввечері, гортаючи фото, Олена дивувалася: на знімках зовсім інша жінка, молода і щаслива. Коли зникла от та тривожна складка між брів? Коли випросталися плечі? Коли вона навчилась знову сміятись по-справжньому? – Варто б викласти у соцмережі, – промовила сама до себе, й, трохи подумавши, справді опублікувала кілька світлин. У Києві тим часом Сергій боролся з прорваною трубою на кухні. Вода залила підлогу, зіпсувала шафу. Сантехнік похитав головою: – Це вже старе. Треба цілий стояк змінювати. Сергій раптом зрозумів: дружина вміла знаходити майстрів, вирішувати будь-які дрібниці. Без її невидимого каркасу все розсипалося. Того вечора, коли вода була перекрита, а калюжі витерто, Сергій згадав про соцмережі. Переглядаючи стрічку, раптом побачив Олену — море, сукня, нова стрижка, сміх… щаслива. – Вона ж… – пробурмотів він, – …без нічого поїхала! Підписники захоплено коментували: «Оленко, ти наче помолодшала!» «Які щасливі очі!» «Морський настрій тобі личить!» Сергій перегортував далі: малювання в парку, читання у бібліотеці, Олена з букетом квітів на лавці. – Дивина, – буркнув, озирнувшись на глуху кухню й брудний посуд. – Вона ж мала… мала… Не міг закінчити думку: він насправді чекав, що дружина страждатиме. Але та жінка на фото — зовсім інша, повна життя і свободи. За кілька днів на дачі протекла дах. Насувалась гроза — треба було рятувати горище. – Іване, рятуй, хоч гвіздки допоможи прибити! – просив Сергій телефоном. – Вибач, Сергію, в мене теща у лікарні. А де твоя Олена? Вона ж завжди допомагала! – Вона… поїхала. – Куди? – Просто поїхала. Справитись самотужки не вдалося. Дощ пробився, Сергій послизнувся, впав і травмував ногу. – Розтягнення зв’язок, – сказав лікар. – Пощастило — міг ногу зламати. Тиждень спокою. – А хто ремонтуватиме дах? – Ваші проблеми. Хай дружина допоможе. Сергій ковтнув відповідь і мовчки залишив кабінет. Три дні на милицях, їжа скінчилась, стояти коло плити не міг — вже жалкував за спільними сніданками й турботою. На четвертий день зателефонував синові. – Привіт, Богдане. Може, зайдеш, допоможеш старому татові? – Тату, пробач, я зараз у Харкові, повернуся за три дні. – А… зрозуміло. Справлюсь. – А ти мамі телефонував? – Не треба, – різко перебив Сергій. – Я і сам впораюся. Вперше визнав, що сумує за Оленою, її турботою, теплом. Колись здавалось, що це все «само собою», а без неї — ні їжа, ні затишок не складаються. Через півтори тижня Сергій зміг ходити без милиць. На дачі плачевна картина — улюблені яблуні не доглянуті, город заріс бур’янами. Всюди, де працювали руки Олени, панує запустіння. Зупинився у придорожньому кафе, замовив борщ. Ложка супу — і клубок у горлі: не такий, як у Олени, кислий і порожній. Офіціантка з турботою поцікавилась, чи все гаразд, але Сергій лише похитав головою. Як пояснити, що смак борщу нагадує не просто їжу, а втрачений сенс цілого життя? Вдома довго дивився на старі фото: тут вони з Оленою молоді, щасливі на тлі Києво-Печерської лаври, тут — Богдан ще малий, тут — їхнє двадцятиріччя з дня весілля… – Який же я дурень, – прошепотів Сергій, дивлячись на щасливе обличчя дружини. Нарешті наважився написати. Але відповідь виявилась несподіваною. Олена переїхала в невелике містечко на узбережжі. Навколо — нові друзі, музика, справжнє життя. В свої шістдесят вона, нарешті, почала жити.

У різдвяну ніч я накрила стіл на двох, хоча знала, що сидітиму сама. Дістала з шафи дві кришталеві келихи, акуратно поставила все на стіл: дві тарілки, два набори приборів, дві напрасовані серветки. Здавалося, що ось-ось він зайде, скаже: “Холодно, вже час сідати, Різдво не чекає”. Але він не з’явиться — його немає вже рік. Дочка не прийде, внуки не подзвонять. Я провела рукою по білій скатертині, вишитій мною ще молодою. Він її любив і казав, що вона нагадує йому мої очі з минулого. Я усміхнулась — вперше за день. Я приготувала його улюблені страви. Не тому, що хтось прийде, а тому що так жила все життя. Серце досі не приймає, що місце навпроти буде порожнім. Я згадала нашу останню Різдвяну вечерю, його прохання жити й не замикатися в собі. Я тоді пообіцяла. Годинник цокав, за вікном світилися вогники, діти бігали по снігу, а в кімнаті панувала тиша і самотність. Пізно ввечері пролунав короткий дзвінок. Коротка розмова, формальні побажання — і знову тиша. Я підняла келих з порожнього місця, прошепотіла подяку за роки, за любов, за те, що була комусь потрібною. Повільно почала прибирати стіл — як щось, що більше не повториться. Сиділа біля вікна в темряві, а Різдво тривало десь там, за склом, а у мене залишився тільки спогад. Стіл на двох був готовий. Але одне місце залишилося порожнім. Чи траплялося вам готувати місце для того, кого вже немає — не тому, що чекаєте, а тому що серце не відпускає?