**Сни про водіння**
Соломія припаркувала свою машинку біля офісу й побігла до дверей. Попереду повільно йшли дві дівчини, щось обговорюючи. Раптом вони зупинилися прямо перед входом, перекривши шлях. Соломія безцеремонно пролізла між ними, відштовхнула їх і рвонула двері на себе.
— Гей, куди лізеш… — у спину полетіли грубі слова.
Зазвичай вона б відповіла так само, але сьогодні Соломія жахливо запізнювалася, тому мовчазно побігла далі. Біля ліфта люди вже заходили всередину. В останній момент вона вскочила, штовхнувши чоловіка.
— Вибачте, — пробурчала вона й відвернулася до дверей.
Між створками на мить з’явилися обличчя тих дівчат. Двері закрилися, ліфт поплив угору. «Треба було показати язика», — запізнено подумала Соломія.
Вона зчервоніла від бігу, волосся розкуйовдилося. В ліфті було дзеркало, але пробитися до нього неможливо — багато народу. Вона лише провела рукою по волоссю.
Хтось хмикнув за спиною. Впевнена, що саме той чоловік, якого вона штовхнула. Обернулася — він дивився на неї, піднявши підборіддя. Чи може їй так здалося через різницю у зрості? Від нього пахло приємним парфумом. На мить їхні погляди зустрілися. Соломія рвонулася геть, розвіваючи хмару волосся.
Ліфт зупинився, двері розсунулися, і вона вийшла, відчуваючи на собі його погляд.
— Що, сподобалась? — спитав Микола Вадима, коли ліфт знову рушив. — Так і кипіла бажанням тебе образити.
— Та годі. Мене не провести віями й стрункими ніжками. Стріляний горобець. Поки вона така гаряча й задириста, а вийде заміж — покаже справжню себе. «Дорогий, Оля з чоловіком на Мальдівах, а ми знову в Туреччину? Нудно. У Катрусі три шуби, а в мене одна. Я почуваюся жебрачкою…» — Вадим надув губи, пародіюючи дружину.
Навколо захихикали.
— Просто тобі з Лесею не пощастило, — сказав Микола.
Ліфт зупинився, і вони вийшли.
— Нам праворуч, — підказав Микола.
— Згоден. Після неї на жінок дивитися не можу. Годі про це, — Вадим зупинився біля скляних дверей.
А Соломія в цей час слухала крик начальника.
— Де тебе чорти носять? Клієнт трубку кинув, ти зриваєш угоду! — він бігав по кабінету, розмахував руками.
— Іване Сергійовичу, клянусь, востаннє. Я в пробці…
— Відчепись від подробиць. Треба менше спати й виїжджати раніше. Ще раз запізнишся — звільню, хоч у тебе мама хвора. Забирай зразки й марш до клієнта.
Соломія пішла до дверей.
— Дякую. Одна нога тут, друга там. Клянусь, більше не… — Вона вийшла, з полегшенням видихнувши.
— Тебе Шевченко шукав. Ридав і метався, — замість вітання сказала колега.
— Вже знайшов. — Соломія схопила папку й вибігла.
Не чекаючи ліфта, збігла сходами, вискочила на парковку й завмерла. Вона поспішала й припаркувала свого малюка «Хюндай» надто близько до попереду стоячої «Кіа». Сподівалася, що той, хто стане ззаду, залишить місця достатньо.
Але той теж спішив. Величезний чорний «Мерседес» навис над її скромною машинкою, ледь не торкаючись бампера. Виїхати неможливо. «Що робити? Пішки бігти?»
Вона сіла за кермо, вставила ключ і почала вирулювати, міліметр за міліметром. Нервувала. В голові звучали загрози звільнення.
Останній раз сдала назад — і почула удар. «Мерседес» ревнув сигналкою. Соломія вийшла — на передньому крилі була подряпина й вм’ятина. «Щастя, що фару не розбила».
Нікого довкола. Вона озирнулася, зітхнула, сіла й рвонула вперед. Втрачати вже нічого.
Коли повернулася, «Мерседеса» вже не було. «Може, не помітив? Але якщо помітив — знайде. Усі знають мою малинку».
Минув тиждень, ніхто не шукав. Але одного разу їй подзвонив незнайомий номер.
— Соломія Андріївна Коробко?.. Капітан Коваль… — Вона друкувала текст, ледве слухаючи. Але при слові «капітан» насторожилася. — Автомобіль номер… ваш?
— Так… — Вона проігнорувала тривожний сигнал у голові, але було вже пізно.
— Чекаю вас у відділку… шостий кабінет… Якщо не прийдете — пришлю повістку.
— Я… прийду. — Трубка прилипла до вологої долоні.
«Чорт! На таких машинах звичайні люди не їздять. Але ж і він винний — поставив так близько!»
— Двадцять четвертого липня ви пошкодили машину на парковці. Та ще й втекли. Це серйозний проступок. Що скажете?
Соломія дивилася на капітана Коваля, як заєць на удава. Пальці нервово перебирали сумку.
— Як на вашу думку, я могла виїхати? Піднятися в повітря? Я ж не Шумахер! Я спішила, начальник погрожував звільненням… Я готова оплатити ремонт… — Голос дрижав.
— Звісно, оплатите. Ось сума. — Він поклав перед нею папір.
— Скільки?! — Вона озирнула цифри. — Це ж вартість моєї машиСоломія здивовано подивилася на Вадима, а потім раптом розсміялася, адже саме в цю мить усі страхи здалися їй такими дрібними поруч з його ніяковим, але щирим запрошенням.
